Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

«Не говори пустого, Йосипе, — втрутилася в розмову Палагна, приязно поглядаючи на гостя. — Не ті вже часи… Та й хто боронив би Оленці піти з таким леґінем? Я уже собі його вподобала…»

«Але ж ти Апостол!» — цвиркнув Йосип.

«І не соромлюся цього», — відказав Данило.

«Ще б… А ми Злодії… Чуєш — Злодії!» — Йосип ступив крок до Данила, ніби спонамірився схопити його за оборки.

Старий підвівся з лавиці, готовий розвести парубків.

«Злодії — там! — змахнув Данило рукою в бік Теребіжа, й від цих слів Йосип злагіднів на виду. — Нема злодіїв у вашому домі й ніколи не було».

Тоді випростався Юрко, звів руку, наче хотів заперечити, та вона зів'яло опустилася.

«Нічого ти не знаєш, хлопче», — вимовив глухо.

Оленка стояла посеред світлиці, сторожко поглядаючи на рідних і Данила, підійшла до Йосипа й відняла з його рук бартку.

«Звідки цей келеп взявся у нас, тату? — спитала. — Це ж зброя Миколи Драгирука-Шумея, хіба не правда? Чому вона опинилася у ваших руках?»

«Покійний ватаг Штефан Мочерняк передав його мені від хорунжого Петра Шумея… Але ти тієї історії не знаєш, дитино…»

«Трохи знаю, тату… Тільки не можу зрозуміти, чому саме вам передав Петро бартку, яку успадкував від останнього ватажка опришків його син Онуфрій — Петрів неньо…»

«Ти, бачу, відаєш дещо, донько, хоч я тобі ніколи не розповідав… Не зосталося на той час у Колочаві нікого з Драгируків-Шумеїв. А Онуфрій мав брата…»

«Сафата?! То хто ж він нам?»

Юрко переглянувся з Палатною, питаючи в неї дозволу провадити розмову далі, жінка згідливо кивнула головою.

«Це таїна нашої родини, Оленко… — зітхнув Юрко й важко опустився на лавицю. — Ми її своїм дітям не розкривали. Тяжка то таємниця… Але, видно, настала пора, щоб, як пише Біблія, тайне стало явним… Сафат був вашим прадідом — твоїм і Йосиповим… Палагно, подай нам щось до столу… Що ж, сідайте всі, родино близька й далека, — і слухайте…»

…Ілько Шумей лежав горілиць на подвір'ї корчми, кров уже запеклася на кептарі. Пилипко колінкував біля неньового тіла й лементував: «Що ви зробили з ним, злодії?!»; Сафат і Панас летіли вниз із Думської гори, припавши головами до кінських грив, і ловив їх, доганяв дитячий лемент… Сафат вихопився поперед Панаса, наче втікав безпам'ятно від поганого прозвиська, яке чіплялося до нього, щоб відбитись каїновою печаттю на його душі, бо аж тепер збагнув хлопчисько, що пролив родову кров, і за це йому ні від кого не буде прощення; в думці заспокоював себе, що вчинив праведну помсту за батька — скарав зрадника, і колись хтось таки віддасть йому честь… Та коли вони спинились за річковою заплавою, де чекали на них опришки, спитав ватажок Курило Бешега в Панаса:

«Ти його вбив?»

«Ні, капітане, не міг я… А що коли не винен єсть? Але Сафат поквапився…»

«То ж його рідна кров — не мав він права чинити цього! — Курило смикнув коня за поводи, наїхав на Сафата, аж зіткнулися кінські морди. — Чи ж я велів тобі чинити суд над рідним стриєм? Я ж послав вас його допитати, а коли винен, то скарати міг хіба Панас…»

«А ні, то моє право, капітане — помститися за смерть неня!» — скрикнув Сафат крізь сльози.

«Не було ще такого серед опришків, щоб сини батьків убивали, — гидливо промовив ватажок. — Іди геть від нас — достеменний злодій єси!» — сказав люто й навіки припечатав до чола вбивці тавро, вимовлене щойно нетямущим Пилипком.

Звучно галайкнув Бешега, аж луна відбилася від Маґури, рвонули коні з копит, понеслися горі Черемошем, й зникли назавше останні опришки в бескеттях, залишивши після себе по горах і долах добру й лиху славу в піснях та легендах, а над річковою заплавою — знеславленого молодого легіня Сафата, який дав початок родові Злодіїв.

«Я запам'ятав діда, — вів далі розповідь Юрко і, згірчений тяжкою згадкою, не підводив очей на рідних. — Ніхто інакше не називав його — лише Злодієм, і донині ми не позбулися тієї ганьби. Таке-то, діти мої… Був дід Сафат понурий, з людьми майже ніколи не розмовляв, і я не чув від нього ні разу ласкавого слова. Лишень як на храмовий празник старий напивався, то гатив себе при людях кулаком у груди й волав люто: „Я вбив зрадника, я — месник!“ Але й ту втіху було згодом відібрано в нього… Якось на другої Богородиці, коли в нас храм, підійшов після відправи до діда Сафата косоокий теребізький отаман Мурґа, він зі злістю придивлявся до старого, гнилозубо шкірячись, коли той вигукував оправдальні слова, і врешті прошипів гадючно: „Дарма ти гоноруєшся, Злодію: то не Ілько навів смоляків у Довбушеву печеру, а я, я, і за це отримав від офіцера аж десять золотих гульденів!“

І відтоді ніхто вже не почув й слова від діда Сафата. Зникав він з дому, й тижнями його не бачили в селі — блукав десь звіриними стежками, певне, шукав путівця до Довбушевої печери, щоб залишитись там назавше. А потім і зовсім пропав… Згодом знайшли його пастухи, та не в печері: лежав він під Маґурою з простреленими грудьми, а біля нього на траві валявся той самий пістоль, яким він вкоротив життя невинному стриєві Ількові…»

Запала глуха мовчанка — надовго запала, начебто в ній мала відстоятися каламуть, яка стільки непроглядних років забруднювала життя людям єдиного роду, й осідав намул незгод на дно проминутого часу.

Обізвалася нарешті Оленка, й образа за відвічну кривду зазвучала в її голосі:

«Не був Сафат злодієм, не був! Так, як він, живуть і вмирають люди честі, навіть якщо несвідомо й зло чинили… Був дід такою самою жертвою свого часу, як і його стрий Ілько — ні за ким немає вини в нашому роді! Тільки руснаки з Теребіжа — справжні злодії, то драбня, а не люди…»

Ніхто не відповів на її слова, й додала Оленка гейби легковажно — певне, для того, щоб розрунтати і своє скривдження, і гнітючу мовчанку:

«Слухай, Даниле, ми з тобою кревняки, як нам тепер бути?»

На це відказав неньо Юрко, й прозвучали його слова, ніби благословення дітям:

«Які там кревняки — десятий кіл у плоті!.. Але скажіть мені, діти мої, ви поважно зважились?»

«Так, пане господарю, — здобувся на слово Данило. — Ми покохали одне одного».

«І що