Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Й побачила Оленка, як позаду брички, тримаючись однією рукою за розвору, тягнеться на ровері теж не хто інший, а листоноша Олекса Смоляк: нема для них ні неділі, ні свята… Буда на бричці була відкинута, ззаду не сидів ніхто, й наважилася Оленка спинити Юру Фірмана, щоб утекти хоч на край світу — зникнути разом з Данилом із багатоокого тракту. Проте Юра сам притримав коней на роздоріжжі й гукнув до поштаря, якого, певне, аж тепер запримітив:

«Пускайтеся розвори, Олексо, я не в Криворівню їду, а в Буркут по лісничого!»

Почувши Фірманові слова, Оленка підбігла до брички й заблагала:

«Візьміть нас, пане Юро, підкиньте в Зелену!»

«Та хіба мені шкода? — відказав Юра й, лукаво позирнувши на молодят, зійшов з передка, щоб підняти буду. — Так вам буде зручніше…»

Поштар махнув Оленці рукою й покрутив педалями до Криворівні; Юра Фірман цмокнув на коней, звернув на буркутську дорогу, й бричка потарабанилася по вибоїнах.

«Що ти задумала, Оленко?» — спитав по хвилі Данило.

«Я ж злодійка, ти про це добре знаєш, то хочу тебе вкрасти… Хіба забув, що сказав ватагові на полонині: „Ми наречені, вуйку Дмитре“. Невже нині хочеш відмовитися від цих слів?»

«Чи ти при своєму розумі? Я — відмовитись? Таж я всі ці дні тільки й думав про тебе… Оленко, — прошепотів, — я кохаю тебе, так кохаю…»

«Ну як, як?»

Він затулив їй уста поцілунком, Юра голосніше, ніж звикле, вйокнув на коней, Данило спитав упалим голосом:

«А ти?»

Оленка нахилилася до його вуха й тихо промовила:

«Ти чув таку коломийку — мусив чути, бо ж фольклорист: „За ту нічку невидненьку душу свою згублю: відколись м'я поцілював, відтоді тя люблю…“»

«О, та ніч!.. А потім була в мене ще одна — в тому самому гуртожитку й на тому самому місці. Без тебе… Та що я говорю, — спохопився хлопець. — 3 тобою, весь час з тобою!»

«А як ти до мене зараз ставишся, Даниле? Адже напевно прийшов уже до тями й згадав про родову між нами межу…»

Він знову припав до її уст — вологих, рухливих, солодких — як і тоді вночі на полонині, й не міг від них відірватися. А Оленка дозволяла, кохала, вимагала… Й не відчували вони ні вибоїн, ані плину часу.

«Я вкраду тебе нині на цілу нічку…» — шепотіла дівчина, вдихаючи в себе такий знайомий запах пахучого тютюну.

«Направду?»

«Бігме Боже!»

«А що потім?»

«Потім?.. Або розійдемося, або ж — навіки».

«Тпру-у-у! — спинив коней Юра. — Гей, молодята, чи ви там поснули, що вас не чутно? Вже Зелена!»

І промовив сам до себе, коли Данило з Оленкою розлякувались і зійшли з брички:

«Дай їм, Боже, щастя!»

Розділ двадцятий

За бричкою закурилося, й стихло вже Юрине вйокання, а Данило з Оленкою стояли в нерішучості — куди податися: перед ними клекотів повноводий Черемош, обминав заховане праворуч у видолині село Зелену й люто вдарявся в прямовисну скалу, якою закінчувався схил Сивулі із самотнім обійстям, що сповзало з вершини над провалля й зазирало очницями вікон у моторошну глибину, а ліворуч, горі рікою, крізь спекотне мрево прозирала з Явірника Думська гора, в підніжжі якої бовваніла чорноґонтова ґражда.

Стояли між цими горбами мовчки й мусили, зрештою, податися в один або другий бік, бо інших доріг для них не було: попереду кипів Черемош, а позаду, у славі неба, височіла темно-синя піраміда Маґури, за якою десь там, у безкінечності, стугоніло дике безлюддя.

Й довго не могли вирішити. Як ці верхи, що не сходились ніколи, так і люди, які жили в їхніх підніжжях, з правіку не спускалися на дно сідловини для доброї розмови, гулянь і співів, для хороводів на зеленого Івана Купала, ані для колядок у тріскучі різдвяні морози — лише для бійок, злослів'я і прокльонів, а що ніхто не знав і знати не хотів причин незгоди, брала верх сліпа пізьма, і, напевно, мусило колись так статися, що двійко людей з ворожих родів, примирених любов'ю, зійдуться врешті на межі, ніби в колисці, яка їх вигойдала, і уздрять у сповиточку предковічну істину.

Посідали на білобокий валун, обмитий повенями та вітрами, й, долаючи холодний струмінь відчуження, що вряди-годи проникав між ними, немов зимний протяг з-над води в спекотну годину, розповідали одне одному про те, що дізналися за місяць розлуки, коли кожне шукало самого себе і своєї правди в пітьмі минулого, а знаходили, крім своєї, й чужу, і обоє втямковували, що та чужість зринає не конче з родової колиски, а й зі сторонніх гонів, — і коли, здавалось, усе вже було розкрито й досліджено, залишалась ще таємницею загадка ганебного прозвища Оленчиного роду, й упевнилась дівчина аж тепер, що та розгадка захована там, у її домівці під Сивулею, і їм потрібно спершу туди зайти — переступити поріг відвічного роздору.

На Оленку рідні чекали щодня. Знали, що вона в Жаб'ї, а ось уже місяць минає від Івана, а чомусь не приходить — щоб якась придибашка, не дай Боже, не трапилась… При святі всі троє домували: Палагна стояла на покуті під образами, склавши, мов до молитви, руки, й наслуховувала, чи не чутно кроків надворі, старий Юрко сидів на лавиці, повернувши голову до вікна, — виглядав доньку, а Йосип, спершись ліктем на ґзимс припічка, пестив долонею бартку з новим держаком: був він такий самий, як і колишній, — вибитий срібним перламутром.

Оленка увійшла першою, обняла матір, поцілувала батька в руку, діткнулася долонею до Йосипового плеча, й старі, оговтавшись від сподіваної несподіванки, побачили нарешті на порозі високого парубка, який начебто не важився вступити до хати й чекав дозволу увійти.

«Це Данило з Явірника», — промовила Оленка, кивнувши головою на двері, й аж тоді хлопець увійшов до світлиці й привітав господарів з добрим днем.

«Чи ж то ми не знаємо? — аж сіпнувся Йосип, й ритвини на його щоках струдоватіли, мов на морозі. — Та добрий день, добрий, коли з добром», — процідив крізь зуби.

«Не знаю, що таке зло, чоловіче, — спокійно відказав Данило. — Ніколи ще з ним не зустрічався та й маю надію, що і в цій хаті об нього не спіткнуся».

«А чого прийшов?» — підвів кустрату голову Юрко, й Данило вперто витримував його погляд, поки він не степлів.

«Прийшов Оленку забрати», — силувано посміхнувся Данило, вловлюючи краєм ока різкий позирк Оленчиного брата.

«Диви! —