Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

«Ой, тату, мамо, та що ви! — Оленка підійшла до старих і пригорнула їх до себе. — Справжнє гуцульське весілля справимо на два села — в мами Федори і в нас. З боярами, з викупом молодої… Аби всі знали в наших горах, що мир прийшов у давній, ще з часів Цецори, рід Шумеїв. І коней наймемо в Жаб'ї — вороних гуцуликів, ми вже на них прикинули оком… Але що це я теленю, мамо, — враз спохмурніла Оленка, — звідки в нас найдуться такі гроші?..»

«Не твоя то гризота, Оленко, — відказала Палагна. — Хто має доньку, той мусить мати повну скриню, ще й набитий пулярес».

Випили по келишку, й Оленка з Данилом почали збиратися в Явірник — до Федори. Оленка піднесла догори руку з барткою й попросила Йосипа:

«Дозволь мені взяти з собою цю зброю — тепер її місце в музеї».

«Опришківську бартку — до музею? — скрикнув Йосип. — Та вже ліпше чабанові — за ґерлиґу або жебракові замість костура, хоч якась буде користь… Ні, сестрице, залишиться вона навіки в нашому роді — то знамення Шумеїв, символ, чей перейшла вона від опришків до упівців, і не було б в Україні партизанки, якби не наше збойництво… Та й ніхто нічого не знає: може, ще колись і знадобиться комусь цей топірець — час на часі не стоїть…»

Надворі вже вечоріло, коли вийшли на дорогу. Й сказав Данило до Оленки:

«Тепер можемо укладати нашу родову діаграму, щоб подати пані Климентині на конференцію…»

«А чи варто? — відказала Оленка. — Як мовив колись Йозеф Швейк: „Будьмо чехами, але не афішуймося…“ Та й чи повірять нам люди: все це схоже на гарну казку… Але знаєш що: я зроблю з нашої історії повість, опублікую, і нехай потім хто як хоче думає — легенда то чи суща правда».

Данило зупинився, взяв Оленчине личко в долоні.

«А це, що ми тут разом з тобою, правда чи сон?»

«Сон — то теж життя, мій любий. І хай він нам сниться якнайдовше».

Далі йшли мовчки, тримаючись за руки, й говорило за них тепло долонь, і кожен їхній крок відлунював словом, яке могло вимовитися тільки в цей вечір, і думками закоханих слався шум Черемоша, такий прочутний і виразний у кожному сплеску — як людська мова.

Й забриніли в Оленчиній пам'яті її власні слова, спороджені маренням, коли читала рукопис ієрея Ступницького: «Він мій, мій, я згодна стати його жоною!» Зазвучали вони тепер, немов шлюбна присяга на рушнику в храмі, й відважно йшла Оленка крізь вечірню темінь до заповітного ложа, яким могла послужити нині хіба що тепла земля, й дівчина мовчки просила хлопця: «Зупинися, ось тут зупинися й візьми мене…»

Та Данило не чув благальної Оленчиної мови — її затоплювала, немов повенева вода, мелодія пісні, якою наситився гірський простір з краю в край — відколи уздрів на Рокиті струнку постать незнайомої дівчини: «Над Карпатами тиха ніч тремтить, тиха ніч тремтить, мов струна, а Говерла спить, і дівчина спить, тільки я не сплю, бо весна…»

А крізь тремт тієї дивної мелодії проникала, мов дим крізь шелюги, підслухана в полонинській колибі розмова: «Марічко-любасочко, вийдім надвір, там місяць розсипався на скалки, й горить трава…» — й Данило все палкіше пригортав до себе Оленку, не перестаючи йти.

І вже проникли крізь темряву контури ґражди під Думською горою, а вікна не світилися — спала Федора. На подвір’ї пахло свіжим сіном; хто косить мамі? — подумав Данило, — а хто — сама косить, бо діти розлетілися; до оборога була приставлена драбина — чи там хтось і нині спить?.. Ніхто не спить, сину, я вже своє там відіспала, а ви ідіть, настала ваша пора, то Божий допуст, діти, ідіть, не бійтеся… — почув Данило материн дозвіл й квапно перерахував щаблі, потім подав Оленці руку, й вона слухняно поп’ялася за ним… Пірнули обоє в духмяне сіно, й шепотів данило:

«Твої груди пахнуть солодом медових примулок, чому в наших горах виростають такі пишні красуні?»

«Бо земля тут пишна, Данилку, де ти ще бачив таку землю?»

Й понесло їх кохання в новий світ, якого вони досі не знали, і був він незбагненний, як море. А коли прибилися до берега, що зринув перед ними сизим світанком, втомлена й щаслива Оленка прошепотіла:

«Я всю ніч чула від тебе одні й ті ж слова: любко, любасочко, любисточку, й виповняв ти мене по вінця своєю солодкою мовою… А що скажеш колись, як проминуть наші шалені ночі?»

Довго мовчав данило, а коли розпечене півкружало сонця визирнуло із-за Маґури й, заглянувши під дашок оборога, кинуло перші промені на личко дівчини, хлопець у незмірній радості втямив, що відтепер і довіку матиме поруч кохану і друга, й вимовив, ніби присягу склав:

«Скажу тоді: за своє життя я побачив багато світів і людей, а тепер хочу зріти лишень тебе одну».

Львів — Коломия, 2003–2004 pp.

Гуцульський глосарій до повісті

«Злодії та Апостоли»

Арідник — чорт.

Байбарак — верхній гуцульський одяг.

Байорка — прикраса на верхній одежі.

Белебень — узвишшя, лиса гора.

Бербениця, бербеничка — діжка.

Бовгар — пастух рогатої худоби.

Бокораш — керманич на дарабах.

Бутин — лісовирубка.

Вориння — пліт, загорожа.

Вуставка — вишивка на сорочці.

Гаджуга — смерічка.

Гладуне'ць — дзбанок.

Гуслянка — молочний гострий продукт.

Ґерлиґа — палиця.

Ґзимс — виступ на печі.

Ґражда — гуцульське обійстя.

Дилина — дошка.

Дюк — гострий запах (дюк кулеші).

Жереп — колючі зарості альпійської сосни.

Жупа — соляний виробіток.

Зарінок — побережжя над рікою.

Зварич — солевиробник.

Зґарда — коралі.

Ізвор — провалля.

Капейстра — деталь кінської упряжі.

Кашиця — річковий мол.

Келеп — топір (бойовий).

Кептар — безрукавний кожушок.

Кичера — гола гора.

Клепаня — хутряна шапка.

Колешня — приміщення для господарського реманенту.

Крисаня — капелюх.

Мочула — мочари.

Недеї — провалля.

Плова — дощ зі снігом.

Плюта — сльота.

Пріча — лежак.

Путеря — сила.

Пушкар — озброєний гуцул.

Рагаш — жолоб для спуску деревини.

Рихт — маєш рацію.

Сардак — верхній сукняний одяг.

Смоляк — жандармський опричник.

Спузар — доглядач ватри.

Тарниця — сідло.

Трясунки — швидкий танець.

Узвір — яр.

Холошні — сукняні штани.

Царинка — пасовисько.

Цирка — узір.

Чардак — засідка.

Чуга — вежа.

Шарґа — дощ зі снігом.

Ялмужна — жебрання.

Примітки

1