Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Але Володимир, повернувшись додому з фронту після другого поранення, все-таки підтримав дружину у її прагненні працювати тільки на батьківщині, хоч умови життя в Росії тоді ставали все гіршими й гіршими.

Здається, Пабло Пікассо ділив жінок (а втім, не без епатажу, до якого маестро був схильний усе своє життя і, звісно, самореклами) на «богинь» і «статеві килимки».

Правда, йому приносило задоволення (мало чи не садистсько-мазохістська пристрасть) перетворювати перших на других і витирати об них ноги, але… Але це вже інша тема.

Для Володимира Холодного порівняння жінок із «статевими килимками» було образливим – для нього інших жінок, крім богинь, не існувало. З тієї причини, що інших жінок, він був певен, – окрім як богинь, – і в світі білому не існувало!

Всі жінки для нього були тільки богинями.

І першою серед них була його Віруся Левченко, яка стала Вірою Холодною.

Він так захопився юною гімназисткою, коли познайомився з нею на випускному вечорі в жіночій гімназії г-жі Перепьолкіної, що подальше своє життя без неї вже й не уявляв, дивуючись, як це він ухитрявся жити до знайомства з нею – єдиною у світі Вірусенькою!

Та й що то було за життя без неї – так, існування. Коли він навіть і не підозрював, що у світі білому в одній з ним Москві є вона – Віруся.

Чарівна і незвичайна, земна і неземна (богиня ж!).

Справжнє життя – повноцінне і щасливе, – у нього почалося, як він познайомився з нею і зокрема після того, як вона стала його. Його і нічиєю більше! На віки вічні його і нічиєю більше!

І коли вона стала його (як він квапив події, підганяв їх, аби вона швидше стала його), відчув себе нарешті…

Майже богом.

Він міг уже сказати (собі і всьому світові білому): я недарма жив і недарма живу, я знайшов свою Віру, яка для мене у трьох іпостасях – Віра, Надія, Любов.

У цьому тепер і полягав сенс його життя. Але про те, що вона стане не лише щастям, а заодно і його нещастям, він тоді навіть не підозрював. Навіть у найжахливіших для нього думках (чи снах) не припускав.

Віруся – його (тільки його!) і цим все сказано!

У цьому полягало його спасіння і сенс життя. До всього ж їхній дім мав бути затишною гаванню серед розбурханого житейського моря. І разом з тим уже насувався крах щастю – коли переконався, що богиня його може належати (і вже, здається, належить) не тільки йому. А ще якомусь синематографу, що нарік себе кінематографом, або в просторіччі кіно… Якесь там кіно!

Перші три-чотири роки життя, як вони побралися і напропале насолоджувалися близькістю, аж до початку війни 1914-го, а точніше, до 1915 року, вона була тільки його – Вірою, Надією, Любов’ю.

Його берегинею, а він її богом. І ніхто не мав права пхати свого писка в їхнє райське гніздо.

Вони тоді жили удвох, одне для одного. Народили з любові дочку, мали свою сім’ю, діючи за принципом: «Мій дім – моя фортеця!»

До 1914 року вона належала тільки йому.

І тільки від одного цього усвідомлення, що ця чарівна жінка належить йому, він був щасливим.

Але в 1914 році почалася світова війна, і він, як істинний патріот, пішов на війну, а вона…

Вона замість того, аби чекати його з війни, берегти дім, дітей, теж пішла. До того монстра, званого кінематографом.

І здобула там неймовірну славу, і той монстр поглинув її всю, відібравши її у нього. І він, повернувшись з війни, сказав: або він, або той монстр, кінематограф.

Або вона живе лише родиною, стає зразковою домашньою жінкою, або…

Ніякого віднині кіно, що нахабно відбирає тебе у мене.

Або він, або кіно!

Вона вибрала друге – кіно!

Бунт на кораблі! І це стало початком краху Володимира Холодного, неординарного взагалі чоловіка, який не хотів ні з ким ділити його богиню – ні з яким кінематографом, якого він звідтоді…

Просто зненавидів!

І в його до того затишну сімейну гавань увірвалися шторми, і він опинився, як одна відома пушкінська героїня, біля розбитого корита…

Або кіно, з усіма наслідками, що звідси випливають, або він!

Третього не дано.

Це був ультиматум, і він повторив його двічі.

І вона двічі вибрала… кіно.

– Але, – додавала з незмінною, трохи засмученою усмішкою в сірих очах, – і тебе теж. І ти, і кіно. Кіно і ти. Когось одного з вас я вибрати не можу і комусь лише одному віддати перевагу теж. Тільки ви обоє.

Більше вони до цієї теми не будуть повертатися, але лише на кілька найближчих років…

Удвох їм уже не випадало бути. Вечорами до Віри приходили колеги, розмови затягувалися до півночі. Він на тих посиденьках не з’являвся – відчував себе зайвим. Та й не цікавили його їхні професійні розмови про зйомки, метражі, мізансцени… Сидів у своїй кімнаті отупіло, ображений на увесь світ, а з сусідньої кімнати, де дружина приймала колег, пригощала їх винами, звідти долинав сміх…

Володимир не витримав і, покинутий, як йому здавалося, дружиною, навіть не окріпнувши після поранення у середині жовтня, знову попросився на фронт…

– Що ж, чому бути, того не минути, – зітхнула дружина і, згнітивши серце, з головою поринула в роботу…

Після оглушливого успіху фільму «У камина» Харитонов, нарешті переконавшись у власній удачливості й непогрішимості, порядки на студії зробив ще більш суворими. Різко зменшився час на знімання кожної картини, запровадив – досі нечуване явище, – штрафи за спізнення на роботу. Віра не мала ані хвилини вільної.

Потім почали знімати фільм до роману Золя «Людина-звір» – історія божевілля із життя французьких залізничників (а втім, це був найменш успішний фільм Холодної) за ним – мелодрами «Любовь графини» та «В золотой клетке».

Саме тоді в кіноательє Харитонова розпочали створення фільму, що стане найзнаменитішим фільмом Віри Холодної – «Молчи, грусть… молчи…» за мотивами популярного романсу. Фільм був задуманий у двох частинах. Друга частина називалася «Сказка любви дорогой», за другим рядком того самого романсу, і вийшла на екран через два тижні після першої частини. Але збереглася тільки перша частина.

Віра Холодна грала циркачку, щасливу в шлюбі, яку спокушає багатий комерсант. Потім він передає її своєму другу, а