Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Вони покинули маєток ще до світанку. Арсен сидів у кареті князя і читав папери. Один засвідчував, що князь Демитрій Морава купив кріпака Арсенія Пшибу за десять золотих монет у пана Януша Прилуцького. Другий засвідчував, що Арсеній Ґрессо є грецьким вельможею, купцем і його рід походить із княжого дому Морава.
Арсен почував у собі стільки сили, що було важко дихати. Він міг би на прощання плюнути у обличчя всім панам Прилуцьким і йому нічого б не було, бо зараз він стояв вище них усіх.
На мить бажання вистрибнути з карети і зробити задумане стало таким сильним, що Арсену довелось вчепитись руками у сидіння, щоб залишитись на місці. Ні, помста буде вишуканою. Він повернеться сюди зовсім іншою людиною і сповна насолодиться зникненням родини Прилуцьких.
Демитрій посміхався, потираючи пальцем губи і в напівтемряві карети його очі зблискували червоним.

Арсен не боявся болю, не боявся смерті, не боявся, що не пройде перетворення. Його жага помсти була такою сильною, що він майже із вдячністю прийняв дар Демитрія. І тільки коли прийшов голод, Арсен, впиваючись кров’ю подумав, що можна було помститись будучи людиною. Вільною, багатою, жорстокою, але людиною. Ненависть засліпила його і тепер нічого не можна змінити.
Вони разом подорожували більше року. Демитрій вчив Арсена всьому, що знав сам, розповідав про все, що можуть вампіри і допомагав розвивати нові здібності. Їм було цікаво разом, а потім почалась конкуренція. Арсен не розумів, чому дратується у присутності Демитрія, чому його вечеря здається смачнішою, чому карета тісна і некомфортна. Він почав тихо ненавидіти свого наставника.
Останньої ночі у Парижі Демитрій запросив Арсена на вершину Собору Паризької Богоматері.
– Подивись на місто і скажи, що ти бачиш.
– Не розумію, чого ти хочеш.
– Я хочу, щоб ти сказав – я вільний і це місто належить мені.
Арсен примружив очі, він відчував, як закипає злість і заледве стримувався.
– Ти натякаєш, що я досі не подякував? Я не просив тебе, ти сам прийшов.
Демитрій усміхнувся і Арсен побачив сум у його очах. Раптом стало неспокійно й тривожно.
– Що відбувається?
– Ми вампіри. Ми хижаки. Але, у певному сенсі, ми люди і у нас поєднуються найсильніші риси і одних, і других. Як от, наприклад, дружба та конкуренція, ієрархія, а з нею право на територію, на їжу, на жінку, на владу.
– Не розумію, до чого тут я.
– Ти сильний, розумний і ти взяв від мене все, що міг. Тепер ми на рівних. Але ми…
– … не можемо бути на рівних.
Арсен раптом зрозумів, звідки його роздратування та злість. Демитрій був енергійним та повним сил, поки вчив його, а коли стало зрозумілим, що він віддав своєму учневі все, що мав, виявилось, що Демитрій, попри молодий вигляд, насправді старий та втомлений життям вампір. Нова натура Арсена не могла визнати такого лідера, не хотіла і не могла йому підкорятись.
– Так, ми не можемо бути на рівних. Ти молодий,  повний сил, у тебе своє, особливе призначення і тому сьогодні наші шляхи розійдуться. Ми зустрінемося знов, коли ти виконаєш свою місію.
Перш ніж Арсен встиг щось сказати, Демитрій розчинився у повітрі. Вони провели разом більше року і Арсен подумав, що мав би відчути смуток чи жаль. Натомість він відчув таке величезне полегшення, простір та волю, що закрив очі і повільно видихнув – він вільний. Тепер він по-справжньому вільний.

Князь Ґрессо Морава знав, що у маєтку Прилуцьких його зустрінуть, як короля. Він відправив листа із Венеції ще пів року тому, попросивши дозволу зупинитись на кілька днів, щоб перепочити у подорожі. Дочекавшись відповіді Арсен почав збиратись у дорогу.
Він побачив маєток здалеку і навіть, напруживши зір, побачив, як метушаться люди, як кричить управитель і нервує Тадеуш. Його чекають і ретельно готуються.
Арсен зібрав інформацію про Прилуцьких і знав, що отримавши листа вони зробили так само, тому задоволено усміхнувся. Подаровані Демитрієм статки за ці два роки Арсен примножив утричі і де б він не з’явився, на нього дивились, як на блискучу партію для дівчат на виданні.
А Ядвіга досі незаміжня, із зіпсованою репутацією. Вона мала необережність завагітніти і ледь не померла, намагаючись позбутись дитини, а її наречений заявив, що його ошукано. Він шанував честь панни Прилуцької, а вона вирішила прикрити ним свою ганьбу. Тадеуш викликав його на дуель, щоб відстояти честь сестри, але програв і заледве вижив після поранення. Протягом кількох днів Януш Прилуцький мало не втратив обох дітей.
Арсен усміхнувся, передчуваючи особливо жорстоку гру. Він дозволить Ядвізі впізнати його і буде насолоджуватись її падінням. Але спочатку його зустрінуть, як належить.
Зістрибнувши із коня, Арсен зупинився перед Прилуцькими і привітав його легким кивком. На його пам’яті це вперше вони зустрічали гостя всі разом і тепер дивились на нього, не приховуючи здивування.
Арсен сприйняв оглядини спокійно. Він знав, що першою реакцією на нього є морозний страх, який колючими голками розсипається по спині. Він на мить довше затримав погляд на Ядвізі. Це через неї він став таким. Чи передчуває вона, що її чекає? Але ж ні, у її погляді лише напружена цікавість і хижий блиск.
Ядвіга трохи розповніла, її форми стали округлішими, більш жіночними і Арсен не сумнівався, що саме тому вона обрала сукню із таким сміливим декольте.
– Князю, це така честь приймати вас у нашому маєтку.
Ядвіга схилилась у глибокому реверансі будучи певною, що він дивиться просто в улоговинку поміж її грудей.
Арсен не стримав посмішки – вона вітає його? Після скандалу Ядвіга повинна була б сидіти замкненою у своїх поко́ях та покірно чекати, поки батько з братом вирішать її долю. Натомість вона тут, поводиться, як господиня маєтку і батько з братом дозволяють їй це. Прилуцькі певні, що князь не обізнаний із скандалом і хочуть скористатись нагодою.
– Дякую. Я впевнений, що проведений тут час назавжди збережеться у моїй пам’яті.
Ядвіга різко підвела голову, їх погляди зустрілись і на мить, на долю секунди Арсен дозволив їй побачити себе колишнього. Її очі розширились, дихання збилось, а він вже подавав їй руку і усміхався так, наче не помітив її стану.
За обідом Ядвіга була мовчазною і аж занадто уважно розглядала Арсена, а він поводився так, наче був тут вперше, уважно придивлявся до всього, розпитував. Йому насправді було цікаво, чи багато змінилось за ці роки. Арсен слухав відповіді Тадеуша, але насправді слідкував за серцебиттям, диханням, емоціями. Він із задоволенням відмітив, що справи йдуть погано, а після скандалу вони живуть майже ізольовано.
– Князю…
– О, не треба так офіційно. Ви друг мого друга, тому можете звертатись до мене на ім’я – Арсен.
Тадеуш ледь кивнув головою і спробував витиснути щиру усмішку, а Арсен зосередився на Ядвізі. Її серце важко гупнуло, а тоді погнало кров із шаленою швидкістю, він відчув липкий запах страху і не зміг втриматись, щоб не подивитись на неї.
Ядвіга миттєво опанувала себе. Вона сиділа, гордо тримаючи голову і її погляд був байдужим та спокійним, але її запах… Арсен дозволив собі почути його, розкласти на складові і, мимоволі наморщив носа – він виявився відразливим. Гаряча, прогріта сонцем озерна вода, конвалія і кориця. Арсен любив ці запахи, будучи людиною, але у Ядвіги вони поєднувались якось зовсім неправильно, створюючи враження затхлості, занедбаності та втрати.
Ядвіга смикнула бровою і стисла губи. Вона вловила у його погляді відразу і зблідла. А тоді усміхнулась із викликом і отримала таку ж усмішку у відповідь. Гра почалась.
Його улюблений фонтан зовсім не змінився, принаймні про нього дбали, як належить. Арсен пам’ятав, що всі найважливіші моменти його минулого життя починались саме тут. Він так легко може знищити його, кілька ударів кулаком і кам’яна квітка перетвориться на руїну.
– Князь! Хто б міг подумати. Так от ким був твій таточко.
Арсен повільно повернувся, до болю зчіпляючи руки за спиною. Із яким задоволенням він зараз вбив би її! Один невловимий рух і він вирве їй серце, Ядвіга навіть встигне побачити, як вона б’ється у його руці. Натомість Арсен змусив себе ледь усміхнутись. Він вб’є її інакше, вип’є кров, всю до краплі, але спочатку змусить принижуватись, страждати…
Арсен раптом згадав її останні слова тої жахливої ночі – байстрюк. Тоді він не надав цьому ваги, Ядвіга вказала йому його місце, але зараз вона знов згадала про його таточка.
– До чого тут мій батько?
– Дивно, що питаєш, якщо тебе знайшли і визнали. Невже ти справді думав, що я б віддалася кріпаку? Ти байстрюк моєї тітки, а от хто твій татко і коли вона встигла, тіточка так і не зізналась. Дідусь замкнув її у дальньому маєтку, а тебе віддав батькові, щоб прилаштував і наглядав.
Арсен не міг поворухнутись, не міг дихати, не міг думати. Його життя до перетворення раптом стало чітким і зрозумілим. Так, він ріс у родині кріпака, але ніколи фізично не працював. Батько кричав на нього, але ніколи не бив, як часом інших своїх дітей. Його забрали у будинок, дозволили рости і вчитись разом із паничем і навіть після Відня його не покарали, як повинні були. Арсен ніколи не міг зрозуміти чому, але Ядвіга…
– Як давно ти дізналась?
– Перед моїм від’їздом до Варшави. Тадек не був певен, чи брати тебе, але татко повівся дуже дивно, розповівши йому родинну таємницю. Саме тому ти був збіднілим родичем під опікою… Татко сентиментальний і дуже любив сестру. А я тебе…
Ядвіга вклала стільки чуттєвості у останні слова, що інший чоловік повірив би і вибачив їй усе. Але не вампір.
Арсен усміхнувся і підійшов до неї впритул. Він відчував, як збивається її дихання, як швидше б’ється серце. Ядвіга була певна, що він не забув нічого і повернувся заради неї, тому передчувала легку перемогу.
– Справді? Ти справді любила мене?
Арсен сам здивувався, який податливий його голос, скільки у ньому трепету та надії і як радісно засяяли очі Ядвіги. Вона змінилась миттєво, сховала гонор та зневагу, яких навіть не приховувала, розповідаючи про його походження. Вона підійшла, поклала руки йому на груди, притислась всім тілом і зашепотіла:
– Так, я завжди любила тебе. Хіба я не довела це першої ж ночі? Все було добре. Але приїхав Тадек і зразу ж здогадався. Це він змусив мене бути з Адамам, щоб приховати ганьбу. Це він змусив мене казати тобі всі ці жахливі речі. Але тепер все змінилось. Вони більше не вказують мені, що робити, кого любити…
– Лиш би видати тебе заміж…
Ядвіга відсахнулась. Його голос був крижаним, а натяк аж занадто прозорим. Арсен спостерігав, як змінюється вираз її обличчя, від здивування до відвертої ненависті. Вона стисла кулаки, важко дихала і ніяк не могла вирішити, що сказати.
– Ти… Ти смієш…
– Я – князь! Із родоводом таким древнім, що він перевершує деякі королівські роди Європи, тому я смію все. А ще, я можу одружитись із тобою і стерти ганьбу, зробивши княгинею Ґрессо Морава. Але…
– Але?
– Ти повинна попросити. Так, щоб я повірив.
– Що?
– Я буду тут три дні і лише від тебе залежить, поїду я сам, чи із дружиною.
Арсен ледь кивнув головою, обминув її і пішов до будинку.
– Я ненавиджу тебе!
– Тим краще.