Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Я не вірила його матері, я не вірила своїм батькам... точніше і вірила, але вони всі знали іншого Деміана. Навіть якщо пам'ять до нього повернулася, то всі наші пережиті моменти він не міг забути! Він тепер знав набагато більше, і розумів абсурдність усієї цієї війни!

Мої ноги самі понесли мене до нього, і я була спіймана в міцні обійми.

— Деміане! Коханий! Ти ж, це ж ти, правда?! – я горнулась до нього, вдихаючи такий рідний запах, відчуваючи себе в повній безпеці. Так хотілося обійняти його, але руки до сих пір були зв’язані.

— Звісно, це я.

— Що відбувається? Куди ти зник? Ти ж знаєш, що мене та моїх батьків замкнули у в'язниці? Ти ж знаєш, що збираються зробити з Тулаєм... і з нами... адже ти не збираєшся бути тим, ким зробила з тебе твоя мати? - слова, питання сипалися потоками, як і мої сльози.

Деміан дивився на мене з такою… усмішкою, що мені стало не по собі.

— Ти знаєш, що мені потрібно від тебе, дівчинко, так? Подаруй мені ще одну нічку, - його голос… чомусь згадалася наша перша ніч на маскараді. Я спробувала вирватися з міцних обіймів, але ні…

— Час прийшов, Торі, не чини опір, а отримуй насолоду!

Мене жбурнули на ліжко. Я спробувала підвестися, але мене грубо притиснули своїм тілом і вп'ялися в губи. Я прикусила його губу і відчула присмак крові.

— Ти була податливішою минулого разу! – зашипів чоловік. – Але я не маю часу гратися з тобою.

Я побачила в його очах якийсь дивний блиск, а потім час сповільнився для мене. Я не могла поворухнутися, не могла закричати… я лише могла спостерігати… за Деміаном… навіть болю не відчувала… просто було гидко… Все ж таки біль був. Душевний. Від усвідомлення, що все було брехнею. Від усвідомлення, що мною скористалася. Від усвідомлення того, що мені більше жити не хотілося.

Немов молитву, я читала заклинання Хаосового заклику. Але хто я для нього така, щоби він мене рятував? Дочка тієї, що його зрадила?

У мене крутилося питання: Чому? Навіщо? За що? Деміане, за що ??? Але для мене більше не існувало Деміана. І коли після всього, що він зі мною зробив, я побачила в його руках блакитне полум'я, яким він так милувався... я померла... від приниження, болю, ненависті.

Я не пам'ятаю, як мене привели назад до в'язниці. Я сіла в темний кут, тихо, мовчки. Я не відчувала, чи текли сльози, не чула криків матері та батька. Лише так хотілося обійняти руками коліна, обійняти себе, захистити себе. Але руки були зв'язані за спиною, і я навіть болю не відчувала в них.

Я – камінь. Тяжкий, грубий, шорсткий, з гострими кутами, сіренький такий, зі світлими вкраплинками. Мене кинули зі скелі в море. Я так швидко падаю, лечу з усієї сили і ударяюся об водну гладь. Мені не боляче. Мій політ сповільнюється, але я все падаю і падаю, наближаюсь до дна. І ось я впала, розлякавши дрібну рибку, піднявши пісочний туман навколо. Але невдовзі довкола мене все осіло, і навіть мене припорошило. Я тут назавжди і ніхто мене не знайде. Тут тихо та спокійно. Жодній силі не підвладно мене знайти і відібрати мій спокій. Тут безпечно. Тут мій дім.

Шановні мої читачі! Так, добігає кінця друга частина. Думала, що буде 2 останніх розділи. Ні, нас очікує ще один розділ!) Пробачайте за такі важкі хвилинки читання. Знаю, жах, але така наша історія)))

А поки що можете подивитися офіційний буктрейлер до нашої з вами історії! Новий блог вже очікує на вас!)