Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Тут немає Просвіти, немає законів, актів і хартій, немає чиновників, які б змушували і яких би змушували говорити. Тут ніхто нікого ні до чого не змушує. Тут на еспресо в макдональдзі написано «Я ЦЕ ЛЮБЛЮ» — такими самими завеликими літерами, як й іншими мовами. Тут немає квот, яких ніхто не виконує, тут не тероризують мовним питанням. Тут його немає, мовного питання. Тут спілкуються українською. Щосуботи Удіне стає українським містом, в остеріях, піцеріях і макдональдзі чути українську. Щосуботи в Удіне український ярмарок. Обмінюються інформацією, зустрічають знайомих і знайомляться, передають передачі в Україну — туди, де діється остання битва.

Я відкладаю газету й мимохіть озираюся. До Удіне справді не так далеко.

Вимикаю світло і відчиняю вікно. Надворі скрекочуть цикади — швидше, більше, гучніше. Враз їхній спів обривається. В тиші чути шум хвиль, наче їх народжує не море, а ніч. Шум моря, шепіт листя, шелест трави... Ніби хвилі зовсім поруч. Готель-корабель погойдується — і каюта, в якій я пливу. Їхній лагідний шелест загойдує мене в сон.

Тієї ночі мені нічого не сниться, жодного сновидіння. Я спав кілька годин, а мені так, наче спливло кілька діб. Удосвіта я йду на нічний шум. Ящірка перебігає дорогу. Золотистий пісок. Море тихе-тихе. Скидаю одяг і заходжу у воду. Працівник пляжу відкриває першу від деревʼяної доріжки парасолю. Ще надто рано.

Викупавшись, рухаюсь берегом. Плавати я навчився в літньому таборі, також на морі; було це давно. То був табір, куди зʼїздилися звідусіль; Едем для обраних.

Поодинокі люди і пари пішкують босоніж в обидва боки. Я йду вздовж пляжів далі і далі, і там, де вони закінчуються, стелиться скупа рослинність, поступово переходячи в низькі чагарники, за якими виглядають низькорослі деревцята, над якими напнули темно-зелений балдахін пінії.

Я доходжу до коси, відгородженої хвилерізом з вбитих у дно деревʼяних колод, з яких чоловік згинці, по коліна у воді, зішкрябує чорних з бузковим полиском молюсків. За косою протока для човнів і яхт, по той бік приземкуваті, покриті очеретом хатки: покинені оселі рибалок. Колись вони мешкали в них, звідки виходили в море, щоб закинути неводи в надії на щедрий налов. Це протривало сотні років, а може, тисячі. Клаптик неторкнутого суходолу. Я вдивляюся в лиця, намагаючись впізнати в них риси нащадків рибалок, проте обслуга тут, схоже, доїжджа.

Крамниці уже працюють. Вони відчиняються рано і зачиняються пізно ввечері з обідньою перервою в три години. Сонце зумовлює стиль життя. Мені такий до вподоби. Мені підійшов би будь-який.

Я беру зі стелажа великого помаранчевого плюшевого краба з моряцьким кашкетом набакир. Він подібний до того з клумби на вʼїзді до міста. Прямуючи до каси, хочу поправити йому кашкет, проте кашкет пришитий.

Я вмощую краба на сидіння, відтак на виступ під лобовим склом. Звідти він спостерігатиме за шляхом, хай побачить разом зі мною трохи Італії.

Хто я? Хто той чоловік, який тримає кермо? Куди він так квапиться, тоді як я лежу тут? Чому він їде повз мене, байдуже проминаючи мене? Чому не зупиниться? Не візьме з собою? Чому мчить крізь моє тіло, протинає його, а я нічого не відчуваю?

Мені дивно, що він не зауважує моєї відсутності, адже щойно ми їхали разом, та це могло бути давно — тоді, як ми були друзями.

Колись ми були друзями. Між нами не виникало суперечок, ми розумілись з півслова. Тож що сталося? Він подібний до мене, я впізнаю в ньому себе. Я теж був таким. Й ось я тут.

Невже він не зауважив мого зникнення? Як відчинилися двері і вітряна хвиля вихопила мене з салону? Про що ми говорили, коли це сталося? А може, ми сиділи й мовчали? Про що думав він, і про що думав я? Можливо, ми думали про те саме? Тільки що це змінює?

Куди ми їхали?

Куди він їде тепер без мене? Чому так жахливо квапиться?

Я хочу окликнути його, проте бракує голосу. Моє волання звучить безгучно, дарма що від напруги зводить горло, а доведені до краю звʼязки ось-ось розірвуться, мов струни музичного інструмента. А може, я давно вже німий? Може, ніколи й не мав голосу?

Поруч нього пасажирка, я приглядаюся, хто вона. Мені здається, наче я знаю її, наче зараз впізнаю й одночасно боюся цього. Мої губи вимовляють імʼя, якесь імʼя, можливо, її імʼя, наче пробують щось на смак, щось знайоме.

Вітер куйовдить її зачіску, тоді як на ньому не торкається жодної волосини. Якщо довго дивитися, не кліпаючи й не відводячи погляду, здається, наче автомобіль стоїть. Наче то не він мчить, а земля під колесами. Обоє в моєму порше.

Про що вони говорять? А може, мовчать... Мені прагнеться, щоб вони спілкувались про мене.

Раптом мене прошиває здогад.

З моєї горлянки виривається хрип.

Однак йому байдуже, він не почує навіть цього мого хрипу. Для нього мене не існує.

— Ти вкрав мою подобу, а тепер позбувся мене, щоб усе приховати. Адже ти — це я...

Коли усвідомлюю це, бачу прірву, а вони далі безтурботні й безпечні. Прірва мчить їм назустріч, але навіть якби я зміг заволати, вони не почули б мене в цій пустелі, де повітря не народжує жодного звуку.

Та сама. Я відразу впізнав її.

Погляд прикипів до плазми. Я зіскочив, наче вжалений, і роззявив з подиву рот, і ще довго стояв так, втупившись в екран, де вже бігло щось інше.

Свиня, яка хотіла нагрітись на ній, і я — одна й та сама особа.

Прозріння приходить поступово.

Я не святий, щоб зазіхати на осяяння, я — один із багатьох. Мені велося дещо краще від інших. Суттєво краще.

Такими, як ця, завалені антикваріати. Досить зайти в яку-небудь крамничку де-небудь західніше від західного кордону, в затишному закутку історичного кварталу, де ціни на житло зашкалюють, а оренда до снаги поодиноким, як вони дивитимуться на вас, подібно до повій, які коло бордельної стійки виглядають грошовитих клієнтів.

Всі вони виконані в техніці, близькій до візантійського іконопису. Найкоштовніші оминають викладку, їх постачають під індивідуальне замовлення. Той, хто платить, зберігає анонімність, усе полагоджують посередники. Улов осідає в приватних колекціях, ніхто і ніколи не довідається адреси та прізвища.

Першачкам на вступному занятті прищеплюють повагу до власності. А я гадав — до людини. Ми продали свою суть, якщо поміркувати — за безцінь. Світ — товар, усе має свою ціну — від внутрішніх органів до козацької Богородиці першої половини сімнадцятого сторіччя. Не треба Маркса, щоб це втеленькати.

Камера йшла