Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Комп’ютери не були приєднані до мережі, тут узагалі не було інтернету, це був клаптик землі з високими пініями і гомінкими піцеріями, вільний від світової павутини. Тут квиток копіюють і відсилають факсом далі, туди, де діє світова павутина, а якщо її й там немає, то принаймні є довідники з розкладами руху: «По відповідь прийдіть, будь ласка, завтра». Міський транспорт курсував за іншим графіком, ніж той, який висів на зупинці. Потім корок...
— Інших сполучень немає?
— Ні.
— Наш потяг о шістнадцятій шістнадцять.
— Я знаю, Ви мені давали квиток.
— Ми б радо виїхали пізніше. До Удіне не так далеко.
— Ви можете залишити в нас речі. Але інших сполучень немає.
В суботу все триває довше, ніж звичайно. Час тягнеться по-іншому, ніж той, що зазначений в розкладах, вивішених на придорожніх стовпах і в касових залах. Час пересування в просторі загрозливо уповільнюється, загрозливо і недбало, зате час на годинниках невблаганно квапиться, люфт між обома часами катастрофічно більшає, більшає й ризик опинитися в міжчассі, за десятки кілометрів, не так вже й далеко від Удіне.
Удіне утворює вершину трикутника між Трієстом і Венецією. За Удіне починаються гори. По цей бік ще ростуть пінії й пальми, по інший — сосни; по інший бік пальми виставляють надвір у горщиках, восени заносять назад до приміщень. Удіне — північ середземноморського півдня. В Удіне ще вчувається солоний подих моря. Воно поряд, позаду, за плечима, з пляжами і готелями, пансіонатами і будинками відпочинку, кемпінґами і бунґало, з відпочивальниками, заради яких усе існує — пляж, Адріатика, сальса.
Попереду тунелі і шлях у міжгір’ї. І сонце, що заходить раніше, ніж на рівнині. Сонце... Благословенне сонце Італії! Удіне починається з піцерії й макдональдза — цим воно не відрізняється від інших міст. В Удіне пропонують грецький салат і макроял-меню. Єдине, чого не запропонують ніде інде, — маленьке еспресо, міцне і духмяне. Й остерії на бічних вуличках і закупівельних проспектах, з вином і канапками. На брукованих і бетонованих внутрішніх подвір’ях уздовж стін, якими в’ється плющ, вишикувалися скляні сулії.
З висоти пташиного лету середньовічне Удіне нагадувало спину медузи, покладеної на пісок. Між Альпами й Адрією, під словенським кордоном, Відем-Удіне — центр історичного ландшафту, серце історії. Площа Свободи з палацами у венеціанському стилі, Замкова гора, Південна брама, над Лоджією Сан Джованні годинникова вежа, вівтар у соборі св. Марії — Джованні Батіста Тьєполо, рококо, Венеція, багато Венеції, три з половиною сторіччя Венеції, до пришестя Наполеона, корсиканця.
В цьому закутку під боком Словенії й Австрії все близько. Від Монфальконе однаково близько до Удіне і Трієста. Залишився в потязі наплічник? Його привезе невдовзі той самий реґіональний експрес. Менше, ніж через годину. Вам завше раді. Вашу хронічну забудькуватість ніхто тут не візьме Вам за зле, не натякатиме на зайнятість і дорогоцінність часу, його тут досить, до нього тут ставляться невимушеніше, не легковажно, лише з легкістю, хоча він тут має всі ті самі властивості, що й деінде.
Удіне починається з України. Ще перед піцою й еспресо. З «Української газети» в руках жінки в почекальні, до якої підбиває клини шістдесятирічний сеньйор. Не танцюєте? Шкода, шкода. Ваша італійська просто чудова. В цей час інша українка, можливо навіть її близька землячка, неподалік удома виливає урин за його батьком, вже не таким моторним, однак, як на свої дев’ятдесят чотири, непомалу життєствердним дідком. Урин коштує сімсот євро — на це живе її сім’я під Надвірною, старший закінчує школу, вступатиме в університет. Жінка зітхає, вона не бачила їх ось уже чотири роки, її леґалізували, нещодавно її леґалізували, скоро поїде додому. Ні, не назавжди. Побачити своїх. Плаче.
Десь там відбувається битва. Під дорогими килимами, через супутниковий зв’язок, готівкою і безготівково, між олігархами і за допомоги спецслужб, за контроль над, за доступ до. Курсують літаки і автомобілі, потяги і кур’єри, такі затребувані у вирішальній та останній битві. Проводяться консультації. Замовляють. Їдуть по підтримку. Повертаються, напомповані нею, впевнені, що мають її досить, аби перемогти. Впевнені, що мають її тільки вони. Вони одні. Вони — гравці. Вони — «обставили» й «опустили», одні інших: «Ну? Як ми їх?». Тільки на них можна покластися. Вони — правильні. Вони — ті, кого слід підтримувати у великій битві. Вирішальній битві. Кожна битва — вирішальна. Остання битва, бо там кожна битва — завжди остання.
Вони — там. Вона — тут. Вона все знає. Їй боляче. Таких, як вона, тут сотні тисяч. Вони всі це знають. Їм усім болить. Вони намагаються про те не думати. Намагаються думати про родину, щасливі, що їх леґалізували, або чекають, щоб стати щасливими. Думають про своїх, заради яких сюди приїхали, — чотири, вісім і дванадцять років тому, спочатку вони стереглися виходити на вулицю, скрадалися завулками, боячись бути висланими назад зі своїми безнадійно протермінованими візами і паспортами. Вони не хочуть назад. Хіба щось змінилося? Ви дійсно вірите, що щось може змінитися? Восени і взимку дві тисячі четвертого вони, з помаранчевими стрічками і шаликами, йшли на демонстрацію. З італійськими приятелями і доброзичливцями. Передавали гроші на революцію, на єдину мирну революцію в історії їхньої країни. Вона теж виходила. Котила свого дідка, який невимовно тішився і, помолодшавши на сто сорок років, шамкотів: «Viva Ґарібальді!». Не Ґарібальді, виправляла вона і сміялася, — Ющенко.
Здається, якийсь період Дрогобич і Снятин були з Удіне в одній країні. Це було давно і завершилося значно раніше, ніж Велика війна. Завершилося для Удіне. На відміну від Дрогобича і Снятина, Удіне ніколи не перебувало в одній країні з Санкт-Петербурґом і Владивостоком. Щосуботи Удіне стає українським. Ні, тут не переходить з рук у руки влада, з італійських рук в українські і навпаки. Вона, влада, в прагматичних і патріотичних руках. Тут не вивішують синьо-жовтого двокольора. Кілька тижнів тому, коли закінчився чемпіонат світу з футболу, тут вивішували зелено-біло-червоний трикольор і цілу ніч було чути державний гімн. Він згас на світанку. Його підхопили цикади. В суботу в Удіне чути українську, рідше італійську. В суботу в Удіне з’їжджаються українські заробітчани, точніше, заробітчанки з довколишніх гірських і долинних містечок.
У Києві переходять на російську. Далі на Схід і Південь, на Південний Схід не переходять. З російської на жодну іншу. З російської на українську. В Удіне заробітчанки з Луганська і Запоріжжя переходять на українську, на доволі добротну українську, з м’яким і співочим східним акцентом.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.