Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Дуже добре.

Незнайомець підвівся і звернувся до присутніх:

– Вже нерано. Промови цих добродіїв не позбавлені певного інтересу і навіть блиску. Однак, з вашого дозволу, я хочу залишити зібрання. Дякую вам за ту велику ласку, яку ви виявили, задовольнивши моє прохання. Я попрошу голову залишити торбину до завтра у себе і передати оці три п’ятсотдоларові асигнації містерові Річардсу.

Гроші було передано голові.

– О дев’ятій годині я зайду по торбину, а об одинадцятій занесу решту до десяти тисяч доларів містерові Річардсу додому. На добраніч!

І він вийшов, залишивши присутніх галасувати, веселитися, співати під скавучання собаки уривки з «Мікадо» та пісні: «Ви не та-а-ка пога-ана люди-на,– амінь!»

IV

Удома Річардси мусили до самої півночі приймати поздоровлення. Нарешті вони лишилися самі. Вигляд у них був трохи сумний, вони сиділи мовчки й усе думали. Аж ось Мері зітхнула й промовила:

– Як ти гадаєш, нам є за що докоряти собі, Едварде, чи не дуже? – і її неспокійний погляд зупинився на столі, де лежали три прикрославні асигнації, що їх недавні відвідувачі розглядали й мацали з такою святобливістю.

Едвард відповів не зразу. Зітхнувши, він нерішуче сказав:

– А що ми могли зробити, Мері? Так нам, мабуть, судилося... як і всьому на світі.

Мері звела погляд на нього й пильно дивилася деякий час йому в лице, але він не зустрівся поглядом з нею. Помовчавши, вона промовила:

– Я думала, що вислухувати поздоровлення завжди приємно. Але... мені тепер здається... Едварде...

– Що таке?

– Ти залишишся в банку?

– Н-ні...

– Відмовишся від посади?

– Вранці... подам заяву...

– Так, напевно, буде краще.

Річардс схилив голову на руки й пробурмотів:

– Раніш я не боявся пропускати гроші тисяч людей через свої руки, але тепер, Мері, я так стомився, так стомився...

– Лягаймо хіба спати.

О дев’ятій годині ранку незнайомець зайшов по торбину й одвіз її до готелю. О десятій Гаркнес мав із ним приватну розмову. Незнайомець зажадав і одержав п’ять чеків на столичний банк – «на пред’явника» – чотири по півтори тисячі доларів кожен, і один на тридцять чотири тисячі доларів. Один з дрібних чеків він поклав у гаманець, а решту, на суму в тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів, запечатав у конверт і додав до чеків записку, написану вже після того, як Гаркнес пішов. Об одинадцятій годині він постукав у двері будинку Річардсів. Місіс Річардс поглянула у шпарину між віконницями, тоді вийшла й узяла конверт від незнайомця, що зник, не сказавши й слова. Вона повернулася розчервоніла й непевна в ногах. Важко дихаючи, вона промовила:

– Я певна, що впізнала його! А вчора ввечері мені все здавалося, неначебто я його десь уже бачила.

– Це той, що приніс сюди торбину?

– Я майже певна цього.

– Отже, це той Стівенсон, що йому так пощастило обвести круг пальця найвизначніших громадян нашого міста за допомогою фіктивної таємниці. Тепер, якщо він прислав чеки замість грошей, виходить, що він і нас обкрутив, хоч ми вже думали, що уникли цього. Я вже почав був заспокоюватися після вчорашнього вечора, а зараз від одного погляду на цей конверт відчуваю нудоту. Він не дуже товстий; вісім тисяч п’ятсот доларів навіть у найбільших банкнотах мали б бути грубші, ніж цей конверт.

– Едварде, а чому тобі не до вподоби чеки?

– Чеки, що їх підписав Стівенсон! Я б не відмовився взяти вісім тисяч п’ятсот доларів, якби вони були в банкнотах... бо це, очевидно, так нам судилося, Мері... але в мене ніколи не вистачило б духу... Заплатити комусь чеками, підписаними цим згубним іменням, я і спробувати б не наважився. То була б пастка. Цей чоловік хотів спіймати мене, однак, ми якось того уникнули; а тепер він намагається зробити те в інший спосіб. Якщо це – чеки...

– Ох, Едварде, який жах! – вона показала чеки й заплакала.

– Кинь їх у вогонь! Швидше! Не піддаваймося спокусі! Це – пастка, щоб люди з нас сміялися, як сміялися з тих... дай мені, коли ти сама не наважуєшся!

Він схопив їх, намагаючись затиснути в руці, доки дійде до грубки. Але він був людина, він був касир і він зупинився на хвилинку, щоб глянути на підпис. І мало не зпепритомнів.

– Дмухни на мене, Мері, дмухни на мене! Це те саме, що й справжнє золото!

– О, як чудово, Едварде! Але чому?

– Їх підписав Гаркнес! Що тут за нова таємниця, Мері?

– Едварде, ти гадаєш...

– Поглянь сюди... Глянь на них! Півтори тисячі... півтори... півтори... тридцять чотири тисячі... тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів! Мері, торбина не варта була й дванадцяти доларів, а Гаркнес, очевидячки, заплатив за неї, як за золото...

– І ти гадаєш, усе це має бути наше... замість десяти тисяч?

– Та нібито так. Чеки виписано «на пред’явника».

– А це добре, Едварде? Навіщо це так?

– Гадаю, для того, щоб ми одержували гроші десь в іншому банку. Можливо, Гаркнес не хоче, щоб про це знали. А це що? Записка?

– Так, вона була тут разом з чеками.

Записка була написана рукою Стівенсона, але без підпису. Там було сказано:

«Я помилився. Вашій чесності не страшна ніяка спокуса. Я був іншої думки про вас, але я помилявся й щиро прошу вибачити мені. Я поважаю вас – від щирого серця. Це місто не гідне цілувати краї вашої поли. Шановний добродію, я заклався був сам із собою, що у вашому самовдоволеному місті є дев’ятнадцятеро чоловік, яких можна спокусити, я програв. Візьміть виграш – у вас на це повне право».

Річардс глибоко зітхнув і промовив:

– Здається, що записку писано вогнем, так вона пече. Мері, я знову нещасний...

– Я теж... Ох, боже мій, я...

– Ти тільки подумай, Мері: він вірить у мою чесність!

– Замовкни, Едварде! Я не можу більше!

– Якби ці чудові слова були заслужені, Мері,– а бог відає, як я вірив, що достойний їх,– здається, я віддав би за ці слова всі сорок тисяч. А цей папірець, дорожчий за золото і самоцвіти, зберігав би довіку. Але тепер він буде нам вічним докором, Мері!

І він кинув записку у вогонь.