Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

крутої хвилі, і підйомна щогла. При потребі на човні можна було ставити парус. Власне, «Крістіна» нічим не відрізнялась від інших рибальських човнів. Це лиш в таверні за кухлем еля старий боцман приписував їй надзвичайні якості. Роки брали своє, а він усе ніяк не хотів розлучатися з мрією про морську службу. Писав листи з пропозицією своїх послуг пароплавству і приватним фірмам, просив рекомендацій у капітанів, з якими раніше плавав. Ніхто, звичайно, і це думав брати старого на службу і, щоб довести, як вони всі помиляються в ньому, Лундхолст почав виношувати мрію про кругосвітну подорож на одномістній яхті. Яхти в нього не було, грошей для її купівлі теж, проте це не заважало йому при зустрічі з друзями розповідати про маршрути майбутнього плавання.

В цих розповідях «Крістіні» (так колись боцман назвав човна на честь коханої дружини) відводилась особлива роль, це була перша сходинка до здійснення мрії. От і зараз, сидячи за столом з молодими людьми, яких привела в дім його дочка Гіта, Лундхолст хвалився безвідмовністю і силою мотора «Крістіни», ще до окупації купленого ним в Англії, вихваляв хаммерферстських майстрів, які зуміли на диво точно повторити лінії корпуса, притаманні човнам давніх вікінгів.

Боцман Лундхолст уже знав, що через годину-другу йому доведеться розлучитися а своєю «Крістіною», проте виду не подавав. Правду сказати, більше ніж човна йому було шкода цих трьох, що зібралися, не дивлячись на полярну ніч, пливти до берегів Свалбарда. Для такого діла потрібен досвід, однієї молодості мало. Якби час скинув з його плечей років двадцять, сам повів би «Крістіну», і тоді вони поза всяким сумнівом досягли б берегів архіпелагу. З трьох лише один плавав, та й то радистом. Другий, так з виду міцний, та навряд чи він моряк, і довідатись, розпитати не можна — дочка просила не ставити її гостям зайвих запитань. Третя — взагалі баришня. Куди їй у море? Та, певне, вони знають, на що ідуть, і попереджати їх про небезпеку зайве.

За столом розмова все не складалася. Паузи були все довші. Та ось Гіта подала вечерю. Від пахощів солодкої, засмаженої у вершках макрелі, кисло-солоного оселедця і розігрітого баранячого сиру в гостей заблищали очі. Певне, вони встигли добре зголодніти, поки старий розповідав їм про свої морські пригоди. Щоб хоч якось винагородити їхнє довготерпіння, Лундхолст дістав з буфета пляшку віскі з портретом короля Георга Четвертого.

— Це на дорогу не завадить? — спитав у чоловіків.

— Думаю, ні, — відповіла на них рудокоса, чимось дуже знайома старому, дівчина. Він усе придивляйся до неї і ніяк не міг згадати, звідки знає її.

— Гіто, принеси чарки, у мене сьогодні, здається, є з ким випити, — боцман привітно посміхнувся дівчині. — Мені чомусь видається знайомим ваше обличчя. Ми десь з вами зустрічались?

— Батьку, я ж просила, — дочка подарувала старому докірливий погляд.

— Ну, коли про це не можна говорити, то вибачте мене, старого.

— А чому не можна? — заперечила гостя. — Ви ж мене згадали. По очах бачу, що згадали. Стільки разів заходили до нас випити чарочку…

— То я не помилився. Ви дочка Акселя Крістіансена?

— Так.

— А правду кажуть, що ваш таточко дременув у Штати?

— Правду, — після довгої паузи тихо відповіла Інгрід.

— Чому ж ви не поїхали з ним? Чи в Балстаді теж весело? Там стільки галантних німецьких офіцерів.

— Тату! — зупинила його Гіта. — Ти не повинен так говорити. Фрекен Іигрід була в Балстаді, виконуючи завдання Мілорга. Ми всі схиляємось перед її мужністю!

— Зрозумів, — похитав головою Лундхолст. — А цей молодий чоловік, певне, син фру Улл. Не скажу лиш який — старший чи… Ви так схожі із своїм братом.

— Молодший, — чомусь зчервонівся Ролф.

— Виходить, пам'ять у мене ще є, — розливаючи віскі, вів далі боцман. — Я пам'ятаю Едварда Улла. Я знав його… Він був справжнім моряком, рибалкою, товаришем. Ти можеш пишатися своїм батьком, синку. Його знали і поважали на всім узбережжі, від Нордкіна до миса Ліннеснес. Чого, на жаль, не можу сказати про Крістіансена. Ви вже вибачте, гнилуватий був чоловічок.

— Діти за батьків не відповідають, — кинув Касян. Він бачив, як болять Інгрід сказані боцманом слова, і йому захотілося захистити її. — Це ж не вона втекла, а той… А вона воює!

— Ви росіянин…

— Так, я — росіянин, — встав з-за столу Касян.

— Сядь, синку, — боцман підняв чарку. — Давайте вип'ємо. Гіто, запрошуй гостей… Коли вона мені сказала, що прийдуть підпільники, я подумав: це бог знає хто — підпільники! А зараз бачу… Скажу відверто, у мене болить за вас серце. За вашу удачу, діти мої! Я старий і, мабуть, уже чогось не розумію, не можу зрозуміти, але попри все інше, хай буде вільною наша Норвегія! На віки вічні! Амінь!

Випили. Доторкнулась до чарки і Гіта, проте не випила. І без того голова у неї йшла обертом. Батько! Її камінний Лундхолст, що визнавав лиш короля, Фрітьофа Нансена і Рауля Амундсена, коли прийшли німці — виставляв напоказ свою приналежність до знаменитого в Бергені ще з чотирнадцятого століття ганзейського купецького роду, приймав зараз її друзів по боротьбі, пив за їх удачу і називав дітьми, своїми дітьми.

Гіта підійшла до батька і поцілувала його. В тому поцілункові були і вдячність, і ніжність, і разом з тим делікатне прохання залишити її наодинці з друзями. Залишалось не більше години, а їй треба було ще так багато сказати цим трьом, що одважились на таку нелегку подорож. Старий зрозумів. Поставив на стіл чарку, обняв дочку і, підводячись з-за столу, сказав:

— Піду перевірю «Крістіну». Старій посудині випала нелегка муть.

Він вийшов, важко переставляючи набряклі йоги.

— Їжте, вам потрібні сили, — посуваючись до Інгрід, сказала Гіта.

— Щось не хочеться, — Інгрід відкинулась на спинку високого дерев'яного крісла. Прямо