Читати книгу - "Сонячний Птах"

Коли ми нарешті її знайшли, я вилаяв себе за власну тупість. Я мав би знайти її з першої спроби. Символ, який позначав ім’я сонячного бога Ваала, був і тут точкою прикладання сили.

Двері відчинилися, важкі й повільні, й ми увійшли до гробниці царів Опета.

Я знаю лише одне місце у світі, де панує така сама атмосфера. Це Вестмінстерське абатство, де зберігаються гробниці королів Англії. Там те саме відчуття минулого часу й відродженої історії, притаманне великим і зануреним у тишу соборам.

Ніхто з нас не розмовляв, коли ми йшли до центру довгої вузької усипальниці під склепінчастим дахом. Тиша нестерпно давила на мої барабанні перетинки. Тиша настільки повна, що здавалася зловісною й погрозливою. Тут також повітря давно не використовувалося, але відчуття плісняви було ще сильнішим. Мені здалося, я відчув слабкий, застояний запах пилюки й грибів.

Попід кожною стіною, паралельно до неї, стояли саркофаги царів Опета. Вони були вирізьблені з масивного граніту. Суцільні, приземкуваті й сірі. Віка саркофагів утримувалися на місці своєю величезною вагою, а їхня верхня поверхня була відполірована й прикрашена вигравіюваним ім’ям та титулом того тіла, яке під нею лежало. Я побачив тут славетні імена, які відлунювали в золотих книгах Гая. Я упізнав їх: Гамількар, Ганнібал, Гіканус. Сорок сім великих домовин, але остання була порожня, її віко спиралося на стіну поруч із нею. Усередині вона була видовбана у формі людського тіла, готова проковтнути останнього царя Опета.

Біля підніжжя великої кам’яної домовини на підлозі гробниці горілиць лежав чоловік. Шолома на ньому не було, а його яскраво-руде волосся та борода утворювали м’яку рамку навколо поритого зморшками муміфікованого обличчя. Його нагрудник був знятий, виставивши напоказ суху пергаментну шкіру, натягнуту на кощавій скелетній клітині ребер. Зламане древко стріли стриміло з його давно мертвих грудей. На ньому була шкіряна картата спідниця, поцяткована бронзовими розетками, бронзові поножі – на гомілках, легкі сандалі – на ногах.

Руки лежали по боках, п’яти зведені докупи – мертве тіло було покладене з турботою й очевидною любов’ю. Над ним нахилилася інша постать, що стояла навколішки, наче чоловік, який молився. Постать у повному бойовому обладунку, й тільки шолом та металевий нагрудник лежали, скинуті, на підлозі під порожнім саркофагом. Довге чорне волосся нависало вперед і приховувало його нахилене обличчя. Обидві руки були притиснуті до грудей на рівні діафрагми. Із грудей йому стриміло сталеве лезо, обернений меч із ефесом, який надійно вперся в кам’яні плити підлоги, а гостряк був устромлений під ребра й застряв у його нутрощах.

Ми побачили чоловіка під час його останньої втечі від ганебної поразки, чоловіка, який у розпачі впав на власний меч. Зброя втримувала його вагу протягом цих багатьох століть, завдяки їй він і досі стояв навколішках.

Ані Лорен, ані я були неспроможні заговорити, коли підійшли ближче до цієї картини античної трагедії. Щодо мене, то я не мав найменшого сумніву, ким були ці дві висушені людські оболонки.

Ланнон Гіканус, останній цар Опета, лежав, простягшись на холодній кам’яній підлозі. Над ним схилився, стоячи навколішках, його друг, Сокирник богів, Гай Бен-Амон.

Я відчув грізне застереження долі, мене опанував холодний і моторошний страх – бо Гай Бен-Амон, Сокирник богів, був горбань.

Я повинен побачити його обличчя. Я мусив його побачити! Я побіг уперед і став навколішки поруч нього.

Я доторкнувся до його тонкого скелетного плеча, накритого тунікою з ламкої жовтої тканини. Це був ледь відчутний доторк, майже подих, але його було досить, щоб обвалити цю делікатно прилаштовану мумію.

Труп Гая Бен-Амона ковзнув уперед й обвалився на тіло царя. Криця й бронза задзвеніли, вдарившись об кам’яну підлогу й розійшовшись відлунням під склепінчастою усипальницею царів Опета.

Обидві постаті впали в землю, й від удару утворився жовтий вибух пилюки, забарвленої в колір гірчиці, що підняв вихор, схожий на дим у світлі аркодужної лампи. Від них не залишилося нічого, крім металевого обладунку й меча та двох мотків золотаво-піщаного волосся на купі подрібненої до розміру тальку пилюки.

Я зіп’явся на ноги, ковтаючи жовтий порох. Мої очі наповнилися слізьми подиву й пилюкою, від якої сльози полилися рікою. Пилюка пахла грибами.

Лорен Стервесант і я дивились один на одного, не мовлячи й слова. Ми стали свідками чуда.

Я прокинувся від ревучого кошмару з крові, полум’я й диму, від жахіття блискучих чорних облич й омитих потом тіл, освітлених тріскучими спалахами вогню, від верещання помираючих і звірячого реву голосів, що похлиналися в крові. Пам’ять примушувала мене відсапуватись і задихатись, і її кошмари й жах залишалися зі мною ще довго після того, як я зрозумів, що перебуваю сам-один у своїй хатині посеред зануреної в тишу ночі.

Я увімкнув лампу біля ліжка й подивився на годинник. Було ще рано, десь перед одинадцятою годиною. Я відгорнув свої простирадла й підхопився на ноги, з подивом відчувши, що ноги мені тремтять, а моє дихання уривається. За кожним віддихом, який я робив, мене скручувало від болю, а в очах у мене темніло. Моє тіло було гаряче, лихоманково гаряче. Я пішов до умивальника й дістав із пляшечки три пігулки аспірину. Ковтнув їх, запивши водою, й тоді лоскіт у моїх легенях посилився. Я закашлявся, так ніби викурив шістдесят сигарет у день, і став після цього пітним і тремтячим. Мені здавалося, моя шкіра палає у вогні.

Не знаючи, навіщо це роблю, я зняв нічний халат із гачка за дверима, накинув його й вийшов у двір. У небі висіла половина місяця, рогата й жовта. Тіні під деревами й навколо будівель були темні й потворні, а моторошний жах, навіяний кошмаром, не розлучався зі мною, коли я поквапився до свого офісу, і я нервово озирнувся навколо себе. Я нюхом відчув присмак диму в нічному повітрі, й цей запах тривожив мене. Я втягнув його носом і відчув тонкий і гострий запах у легенях.

Я повернувся до дверей свого кабінету, але щось чекало на мене в густому затінку біля будівлі. Краєм ока я побачив, як воно шмигнуло до мене, – велика чорна істота, кругла та безформна й смертельно мовчазна. Я круто обернувся, щоб стати віч-на-віч із нею і знову впав на стіну хатини, ослаблий від жаху. Верещання забулькало й завмерло в моєму горлі, бо переді мною не було нікого. Воно кудись зникло. То був витвір моєї уяви, але тепер у мене розболілася голова – й той біль гупав по мені, наче молот по