Читати книгу - "Кінець зміни"

— А якщо ми приїдемо на місце і його там не буде, Білле? Ти про це подумав? Подумав?

Він подумав, але що в такому разі робити, не знає.

— Давай не хвилюватися за це, поки немає приводу.

У нього дзвонить мобільний. Він у кишені пальта, і Ходжес дає телефон Холлі, не зводячи очей з дороги.

— Алло, це Холлі. — Вона слухає, а тоді тихо, самими губами каже Ходжесові: «Міс Красиві Сірі Очі». А в слухавку говорить: — Угу… так… так, розумію… ні, він не може, у нього зараз руки зайняті, але я йому скажу. — Вона слухає ще, а потім каже: — Я б сказала вам, Іззі, але ви не повірите.

Вона захлопує телефон і вкидає його назад у кишеню Ходжеса.

— Самогубства? — питає Ходжес.

— Поки що три — рахуючи хлопця, який застрелився на очах у батька.

— «Заппіти»?

— У двох із трьох точок. У третій не було коли шукати. Намагалися врятувати, але було пізно. Він повісився. Іззі, здається, втратила з половину своєї впевненості. Хоче все знати.

— Коли з нами щось станеться, Джером скаже Пітові, а Піт — їй. Думаю, вона майже готова слухати.

— Треба зупинити його, доки він не вбив іще когось.

Напевне, зараз він саме й зайнятий тим, що когось убиває, думає Ходжес.

— Зупинимо.

Миля за милею лишається позаду. Ходжес змушений зменшити швидкість до п’ятдесяти, а коли відчуває, що «експедішен» трохи пританцьовує у сніговій хвилі, здійнятій подвійною фурою «Волмарту»[65], — то й до сорока п’яти. Минула третя година, і світло снігового дня поволі блякне, аж тут Холлі знову говорить:

— Дякую.

Він швидко, питально озирається на неї.

— За те, що не змусив благати, щоб взяв мене із собою.

— Я ж роблю саме те, що порадив би твій терапевт, — каже Ходжес. — Організувати завершення.

— Ти жартуєш? От ніколи не доберу, коли ти жартуєш. У тебе дуже сухе почуття гумору, Білле.

— Не жартую! Це наша справа, Холлі. І більше нічия.

Із білої мли видніє зелене світло: дорожній знак.

— SR-79, — читає Холлі. — Наш поворот.

— Слава Тобі, Боже, — каже Ходжес. — Не зношу оці шосейні переїзди навіть за сонячної погоди.

26

«Гараж Тьорстона», якщо вірити айпаду Холлі, розташований у п’ятнадцяти милях[66] на схід уздовж внутрішньоштатної траси — але доїжджають туди вони за півгодини. «Експедішен» легко котить засніженою дорогою, але зараз здіймається вітер, який обіцяє стати шквалом до восьмої вечора, як каже радіо, — а коли пориви кидають через дорогу снігову запону, Ходжес уповільнюється до п’ятнадцяти миль на годину, доки знову стає видно.

Коли він завертає біля великої вивіски «Shell», у Холлі дзвонить телефон.

— Розберися з ним, — каже він. — А я миттю.

Ходжес виходить із машини, міцно притримуючи капелюх, щоб його не здуло. Вітер стріляє сніговими чергами, підіймає й тулить до шиї комір пальта, коли Ходжес бреде снігом до закладу. Уся середня частина тулуба пульсує від болю: відчуття таке, наче він наковтався жару з багаття. Коло бензинових помп і на парковці поряд — нікого й нічого, окрім «експедішена» з невимкненим двигуном. Снігочистильники поїхали геть: на них чекає довга робоча ніч і чималий заробок, адже перша велика буря цього року вже шаленіє.

На якусь моторошну мить Ходжесові здається, що за касою стоїть Бібліотечний Ел: такий самий зелений робочий одяг, і волосся біле, як попкорн, витикається з-під шапки з написом «John Deere».

— Що привело вас сюди в такий шалений день? — питає старий, а тоді дивиться за спину Ходжесові. — Чи це вже вечір?

— Та трохи й того, й того, — каже Ходжес. Балакати він часу не має: зараз у місті, можливо, якісь діти стрибають з вікон чи п’ють небезпечні таблетки, — але саме так його справа робиться. — Це ви будете містер Тьорстон?

— Як є — живий і справжній! Бачу, ви не стали заправлятися, то вже був подумав, що ви мене грабувати надумали, але у вас вигляд для цього занадто заможний. Ви міський, еге?

— Атож, — каже Ходжес. — І трохи поспішаю.

— Міські — вони завжди так! — Тьорстон відкладає «Field and Stream»[67], який щойно читав. — А що ж вам треба? Дорогу спитати? Ну, друже, сподіваюся, ви хоч недалеко, тут таке накльовується….

— Та маю надію, що недалеко. Мисливський табір — називається «Голови і шкури». Чули про такий?

— А то, — каже Тьорстон. — Дохторський, просто біля «Великого Боба». Вони тут завжди свої «ягуари» з «поршбми» заправляють. — Оці «поршн» в його мовленні набувають затишної схожості чи то з ківшами, чи з хрущами. — А зараз там ну нікого зовсім. Мисливський сезон закінчується восьмого грудня, якщо з луком. А з рушницею — так узагалі він до кінця листопада, а дохтори з рушницями ходять, здоровими. Мабуть, граються, що в Африку приїхали.

— Сьогодні до нас тут ніхто не зупинявся? Може, на старій машині потертій, що ґрунтівку видно?

— Та ні.

З гаражного відсіку виходить молодик, витираючи руки шматиною.

— Я бачив машину, діду. «Шевроля». Я тоді надворі балакав з Павуком Віллісом, а вона проїхала. — Він звертає увагу на Ходжеса. — Я її запам’ятав, бо туди мало хто їздить і машина не була таким всюдиходом, як оце у вас.

— Підкажете, як до того табору доїхати?

— Куди простіше, — каже Тьорстон. — Принаймні за доброї погоди. Їдете туди, куди зараз їхали, десь так… — Він звертається до внука: — Що скажеш, Двейне? Три милі[68]?

— Та скоріше чотири[69], — каже Двейн.

— Ну, виведемо середнє — хай буде три з половиною, — каже Тьорстон. — Побачите два червоні стопи ліворуч. Вони високі, футів по шість, але дивіться уважно, бо державний снігоприбиральник тут уже двічі їздив, то добряче присипав, і їх там, може, не дуже й видно. І там треба крізь кучугуру лізти, розумієте. Хіба що ви зі своєю лопатою.

— Та, мабуть, проїдемо, — каже Ходжес.

— Ну так, імовірно: у вас позашляховик, то не пошкодиться, бо сніг іще м’який. Ну, одне слово, звідти милю проїхати чи дві, а там розвилка. На один бік — «Великий Боб», а на другий — «Голови і шкури». Не пам’ятаю, який куди, але там було написано.

— Так, є стрілки, — каже Двейн. — «Великий Боб» праворуч, а «Голови і шкури» ліворуч. Я вже знаю, бо торік у жовтні латав дах Великому Бобові Ровану. У вас, містере, мабуть, щось