Читати книгу - "Кінець зміни"

— Того разу було по-іншому, — каже Холлі. — Він тоді не міг людей зачакловувати.

— Усе одно я хочу.

Ходжес киває:

— Я розумію, але ж я і головний пес у запряжці — і головний пес каже: ні.

— Але…

— Є ще одна причина, — каже Холлі. — Важливіша. Репітер офлайн, сайт закрито, але по місту майже сто п’ятдесят активних «заппітів». Уже встигло статися щонайменше одне самогубство, і ми не можемо сказати поліції, що робиться. Ізабель Джейнз думає, що Білл лізе не в свою справу, а всі решта вважатимуть його божевільним. Коли щось трапиться з нами, залишишся тільки ти. Розумієш?

— Що я розумію — так це те, що ви мене усуваєте, — каже Джером. І раптом у його інтонаціях чути цибатого підлітка, який колись косив Ходжесові газон.

— Є і ще одне, — каже Ходжес. — Може, мені доведеться його вбити. Власне, мені це здається найбільш імовірним.

— Та Господи, Білле, я ж знаю.

— Але для поліції й загалом для суспільства оте, що я вб’ю, буде світилом нейрохірургії — Феліксом Бабіно. Я обходив деякі незручні юридичні кути, відколи відкрив «Що впало, те пропало», але тут може вийти по-іншому. Ти хочеш ризикнути опинитися під звинуваченням у співучасті в убивстві з обтяжувальними обставинами: у цьому разі — зухвалому вбивстві людини через злочинну недбалість? Може, навіть убивстві першого ступеня?

Джером кривиться:

— Так Холлі ж ви дозволяєте йти на такий ризик!

Холлі каже:

— У тебе ще більша частина життя попереду.

Ходжес нахиляється вперед, хоч йому й боляче, і обіймає Джерома долонею за шию.

— Я знаю, що тобі це не подобається. І не чекав іншого. Але так правильно, і причини поважні.

Джером замислюється, потім каже:

— Розумію, що ви маєте на увазі.

Ходжес і Холлі чекають, обоє розуміють, що це не зовсім добре.

— Добре, — погоджується Джером. — Мені це геть не подобається, але гаразд.

Ходжес встає, береться за бік, стримуючи біль.

— То сідаймо в оцей спортивний автомобіль. Насувається буря, і я б хотів заїхати якнайдалі по І-47, доки ми її зустрінемо.

24

Джером стоїть, спершись на капот свого «ранглера», коли вони виходять із закладу прокату, тримаючи ключі від універсального «експедішена». Він пригортає Холлі й шепоче їй на вухо:

— Останній шанс. Візьміть мене, будь ласка!

Вона хитає головою коло його грудей.

Джером відпускає її й дивиться на Ходжеса у старому капелюсі, криси якого вже притрусив сніг. Ходжес простягає руку:

— За інших обставин я б тебе обійняв, але зараз це боляче.

Джером міцно стискає йому руку. В очах у нього сльози:

— Будьте обережні, друже. Не зникайте зі зв’язку. І Холліберрі назад привезіть!

— Так і планую, — відповідає Ходжес.

Джером дивиться, як вони сідають в «експедішен»: Білл залазить за кермо; йому це, вочевидь, важко. Джером розуміє, що вони роблять правильно — з усіх трьох ним жертвувати найгірше. Це не означає, що йому така думка подобається чи він менше почувається маленьким хлопчиком, якого відправили додому до мами. Він би поїхав за ними, думає він, коли б Холлі не сказала йому того, що сказала в порожньому вестибюлі: «Коли з нами щось станеться, лишаєшся тільки ти».

Джером сідає в джип і прямує додому. Коли заїжджає на швидкісну магістраль, його раптом охоплює сильне передчуття: він більше не побачить жодного зі своїх двох друзів. Він намагається переконати себе, що це все тупорилі забобони, але йому не вдається.

25

Коли Ходжес і Холлі звертають на І-47 на північ, сніг уже не жартує. Поїздка під ним нагадує Ходжесові науково-фантастичний фільм, який він колись дивився з Холлі: коли зореліт «Ентерпрайз» входить у гіперпростір чи як там воно називається. На дорожніх знаках висвічується: «СНІГОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ» і «40 М/Г», але на спідометрі в Ходжеса — шістдесят, і він триматиме цю швидкість якомога довше: може, й тридцять миль. Може, лише двадцять. Кілька машин дорогою сигналять йому: повільніше! — він проминає масивну фуру на вісімнадцять коліс, за якою тягнеться півнячий хвіст снігової мли, — це наче вправа з контролювання страху.

По майже півгодинній мовчанці Холлі порушує тишу:

— Ти зброю взяв, правда? Це ж вона в тебе в торбі?

— Так.

Вона розстібає ремінь безпеки (від чого він нервує) і виловлює з заднього сидіння торбу.

— Заряджено?

— «Ґлок» заряджений. А тридцять восьмий ти заряди. Він для тебе.

— Я не вмію.

Ходжес колись обіцяв зводити її на стрільбище і повчити цієї справи, щоб вона отримала право носити приховану зброю, але вона різко відмовилася. Більше він не пропонував, гадаючи, що Холлі ніколи не буде потрібно носити зброю. Що він ніколи не поставить її в таку ситуацію.

— Нічого, розберешся. Це не складно.

Вона роздивляється «вікторі», пильнуючи, щоб не торкатися гачка й відводити дуло від обличчя. За кілька секунд у неї виходить крутити барабан.

— Добре, тепер кулі.

У мішку дві коробки «вінчестерів» 38-го калібру по сто тридцять штук, суцільнометалева оболонка. Холлі відкриває одну з коробок, дивиться на набої, що стирчать звідти, як міні-боєголовки, і робить гримасу:

— У-у…

— Зможеш? — Вони проминають іще одну фуру, і «експедішен» накриває сніговим туманом. На дорозі ще лишаються смуги голого покриття, але перед ними тепер засніжене все, а фура праворуч усе не закінчується. — Якщо не зможеш, то не біда.

— Ти ж не маєш на увазі, чи я можу його зарядити? — сердито відказує вона. — Я ж бачила, як це робиться, тут і дитина впорається.

Іноді діти таке роблять, думає Ходжес.

— Ти ж маєш на увазі, чи зможу я в нього вистрілити.

— Та, може, до цього й не дійде. А якщо так, то зможеш?

— Так, — каже Холлі і заряджає всі шість вічок «вікторі». Нервово ставить барабан на місце, стиснувши губи й мружачись, наче боїться, що револьвер вибухне в її руках. — А де тут запобіжник?

— Його нема. У револьверах їх не буває. Курок не зведено — то й уся необхідна безпека. Клади собі в сумочку. І набої теж.

Холлі робить, як він сказав, і ставить сумочку на підлогу, притримуючи її з боків ногами.

— І губи не кусай, а то прокусиш до крові.

— Спробую, але це дуже стресова ситуація, Білле.

— Та звісно.

Вони знову їдуть основною смугою. Стовпи, що відлічують милі, здається, повзуть мимо них із черепашою швидкістю, а біль гарячою медузою пустив мацаки по всьому тілу Ходжеса, аж до горла. Колись, двадцять років тому, йому в ногу вистрілив