Читати книгу - "Кінець зміни"

— Як ви гадаєте, я своєю машиною там проїду?

— Аякже, — запевняє Двейн. — Зараз дерева більшу частину снігу затримують, а там до озера під гірку. Той відрізок, може, трохи складніший.

Ходжес дістає з задньої кишені гаманець (Боже мій, навіть від цього боляче!) і витягає поліцейське посвідчення зі штампом «На пенсії», а також візитівки з «Що впало, те пропало» і кладе все на касу:

— Панове, можете берегти таємницю?

Ті кивають, очі в них горять цікавістю.

— Маю повістку в суд передати, ага? Це цивільна справа, і на кону семизначна сума. Отой чоловік, який мимо вас проїжджав на драному «шеві», — лікар на ім’я Фелікс Бабіно.

— Ми його кожного листопада бачимо, — каже Тьорстон- дід. — У нього така амбіція, знаєте, — завжди через губу з тобою розмовля. Але ж він водить «бумера».

— Сьогодні він водить те, за що може схопитися, — каже Ходжес. — І якщо до півночі все не розрулю, справа закриється й одну бідну літню жіночку позбавлять платні.

— Лікарські порушення? — питає Двейн.

— Не дуже хочу розповідати, але от я їду туди.

Ви це запам’ятаєте, думає Ходжес. І ім’я Бабіно теж.

Старий каже:

— Тут у нас на задвірках два снігомобілі. Можу вам один позичити, якщо хочете: в «Arctic Cat» велике лобове. Їхати буде холоднувато, зате точно назад вернетеся!

Ходжеса така пропозиція зворушує — ще й від геть незнайомої людини, — але він хитає головою. Снігомобіль — тварюка шумна. Він вважає, що той, хто зараз сидить у «Головах і шкурах» — чи то Брейді, чи Бабіно, чи якась їхня химерна суміш, — знає, що він приїде. Ходжесові може грати на руку хіба тільки те, що той не знає, коли саме.

— Ми з напарницею поїдемо туди, — каже він. — А вже як звідти, то потім подумаємо.

— Ми мовчимо, еге? — каже Двейн і прикладає палець до усміхнених губ.

— Точно! А можна буде комусь зателефонувати, якщо ми застрягнемо?

— Телефонуйте просто сюди. — Тьорстон дає йому картку з пластикової таці, що біля каси. — Я пришлю або Двейна, або Павука Вілліса. Тільки не дуже глибоко вночі, і я за це сороківку попрошу — коли йдеться про мільйони, то ви, мабуть, можете собі дозволити?

— Тут мобільні працюють?

— П’ять паличок навіть у погану погоду, — каже Двейн. — Біля південного берега озера вишка стоїть.

— Добре це знати. Дякую! Дякую вам обом!

Він збирається йти, аж тут старий каже:

— У вас шапка не на таку погоду. Візьміть оцю. — І дає йому плетену шапочку з великим помаранчевим балабоном. — От тільки зі взуттям допомогти не можу…

Ходжес дякує, бере шапку, тоді знімає свій капелюх-федору і кладе на касу. Відчуття таке, наче в тому капелюсі невдача і залишити його тут — правильне рішення.

— Еквівалентний обмін, — каже він.

Обидва Тьорстони всміхаються — у внука зубів значно більше.

— Добре, — каже старий, — але ви на всі сто впевнені, що хочете їхати на озеро, містере… — він кидає оком на візитівку, — містере Ходжесе? У вас вигляд трохи хворий.

— Та то бронхіт, — каже Ходжес. — Кожної зими докучає. Дякую вам обом, дуже дякую. А якщо доктор Бабіно раптом тут з’явиться…

— Вітатися не будемо, — каже Тьорстон. — Дуже він вообража.

Ходжес іде до дверей — і раптом нізвідки накочується такий біль, якого він не відчував ніколи в житті, прохоплює від живота до самого горла. Наче в нього влучили вогняною стрілою. Він заточується.

— У вас точно все гаразд? — підхоплюється з-за каси старий.

— Так, нормально. — Насправді до «нормально» йому дуже далеко. — Ногу звело. Від водіння. Я по капелюха повернуся!

Якщо пощастить, думає він.

27

— Довго ж тебе не було, — каже Холлі. — Сподіваюся, ти їм щось хороше розказав.

— Повістка. — Ходжес не просторікує про це: таку легенду вони вже не раз застосовували. Кожен хоче допомогти, якщо несуть не їм. — Хто дзвонив?

Ходжес думає, що то був Джером, який питав, як у них справи.

— Іззі Джейнз. Було ще два самогубства — одне спроба, одне здійснене. Дівчинка стрибала з другого поверху — впала на кучугуру, не розбилася, тільки трохи кістки поламала. А хлопець повісився в комірчині. Залишив записку на подушці — там тільки ім’я «Бет» і намальоване розбите серце.

Колеса «експедішена» трохи пробуксовують, коли Ходжес тисне на зчеплення і виїжджає назад на внутрішньоштатну трасу. Їхати доводиться зі слабким світлом. Яскраві фари перетворюють сніг попереду на іскристу білу стіну.

— Ми маємо самі, — каже вона. — Якщо це Брейді, то в це ніхто ніколи не повірить. Він вдаватиме з себе Бабіно й вигадає якусь брехню, ніби налякався і втік.

— І не зателефонував у поліцію, коли Бібліотечний Ел убив його дружину? — питає Ходжес. — Сумніваюся, що це підійде.

— Може, й не це, а що як він може перекинутися на когось іще? Якщо він на Бабіно перекинувся, то, може, з нього ще на когось. Ми маємо діяти самі, навіть якщо в результаті нас заарештують за вбивство. Як ти гадаєш, це може бути, Білле? Як ти гадаєш — як?

— Цим будемо перейматися потім.

— Я не певна, що можу стріляти в людину. Навіть у Брейді Хартсфілда, якщо він на вигляд хтось інший.

Він повторює:

— І цим перейматися будемо потім.

— Добре. А де ти цю шапочку взяв?

— За капелюх виміняв.

— Балабон нагорі дурнуватий, зате виглядає тепло.

— Хочеш?

— Ні. Але, Білле…

— Боже мій, Холлі, та що ж таке?

— У тебе жахливий вигляд.

— Лестощами багато не доб’єшся.

— Ну ладно, іронізуй. А як ми далеко від місця?

— Загальний консенсус — три з половиною милі цією дорогою. Потім поворот на табір.

Вони п’ять хвилин мовчать, повзучи крізь летючий сніг. Серце бурі ще далеко, нагадує собі Ходжес.

— Білле!

— Що тепер?

— Ти без чобіт, а в мене «нікоретте» скінчилися.

— То бери косяка, чого ж ти. Тільки дивися в процесі: тут повинні десь ліворуч бути червоні стовпи. Скоро.

Холлі усе ж не закурює, просто нахиляється вперед і дивиться ліворуч. Коли «експедішен» знову пробуксовує і всю його задня частину швидко заносить ліворуч, а потім праворуч, вона, здається, не помічає. За хвилину показує:

— То не вони?

То вони. Снігоочисники поховали їх у такій кучугурі, що зверху стирчить дюймів по вісімнадцять, — але яскравий червоний колір неможливо пропустити чи з чимось переплутати. Ходжес тисне на гальма, зупиняє «експедішен» а потім розвертає його передом до кучугури. Він каже Холлі те, що інколи казав дочці, коли брав її кататися на «Шалених блюдцях» у парку Лейквуд:

— Тримай свої вставні щелепи!