Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Ні, але всі докази проти мене! І в мене немає щонайменшого бажання грати в покер із присяжними, які вже один раз мене звинуватили. П’ятнадцять років усе-таки ліпше, ніж довічне ув’язнення чи камера смертників.

— Гаррі, я востаннє запитую вас: це ви вбили Нолу?

— О господи, звісно ж, ні! Скільки вам казати!

— То ми це доведемо!

Я дістав плеєр і поклав його на столі.

— Знову ця машинка, Маркусе? А нехай їй!

— Мені треба збагнути, що сталося.

— Я не хочу, щоб ви записували. Прошу вас.

— Добре. Тоді я записуватиму рукою.

Я дістав зошит і ручку.

— Мені хотілось би поговорити ще про вашу втечу 30 серпня 1975 року. Як я розумію, коли ви з Нолою вирішили втекти, книжку було майже завершено…

— Я її дописав за декілька днів до від’їзду. Працював я швидко, дуже швидко. Наче в трансі. Все було так неймовірно: Нола — весь час поруч. Перечитувала, правила, друкувала. Може, видамся вам сентиментальним, але це була просто казка. Книжку я завершив 27 серпня. Пам’ятаю це, бо того дня востаннє бачив Нолу. Ми домовилися, що мені треба поїхати з міста на два-три дні раніше, щоб не виникло підозри. Тож 27 серпня — останній день, що ми провели разом. Я написав роман за місяць. Здуріти можна! Я так собою пишався. Пам’ятаю, на терасі, на столі, лежало два тексти: один рукописний, а другий — плід неймовірних Нолиних зусиль, — видрукуваний на машинці. Ми пройшлися берегом, тією місциною, де зустрілися три місяці тому. Довго йшли. Нола взяла мене за руку і сказала: «Гаррі, зустріч із вами змінила моє життя. Ми будемо такі щасливі вдвох, ось побачите». Ми ще погуляли. Наш план було розроблено до дрібниць: я повинен був поїхати з Аврори наступного ранку, та перед тим з’явитися в «Кларксі», розповісти всім, що маю термінові справи у Бостоні й мене тижнів зо два не буде в містечку. Потім я мав два дні пожити в Бостоні, зберегти готельні рахунки, щоб усе збігалося, якщо мною раптом зацікавиться поліція. Далі, тридцятого серпня, повинен був поселитися в мотелі «Морський берег», на першому шосе. Нола просила мене найняти восьмий номер, вона любила це число. Я запитав, як вона дістанеться до мотелю, адже він усе-таки за кілька миль від Аврори, і вона сказала не перейматися цим, бо ходить швидко і знає короткий шлях берегом. Вона прийде до мене у восьмий номер надвечір, о сьомій годині. Ми відразу ж поїдемо, дістанемося Канади, знайдемо затишний куточок і наймемо маленьке помешкання. Потім я мав повернутися в Аврору. Нолу напевно розшукуватиме поліція, та я повинен був зберігати спокій, казати, що був у Бостоні, й пред’явити готельні рахунки. Потім мені треба було з тиждень прожити в Аврорі, щоб не виникло підозр, а вона спокійно чекатиме на мене в нашому помешканні. Далі я мав повернути дім у Гусячій бухті й назавжди покинути Аврору, пояснивши, що дописав роман і тепер мушу взятися до його публікації. Я повернувся б до Ноли, рукопис відіслав би в нью-йоркські видавництва, а потім їздив би з нашого канадського притулку до Нью-Йорка й назад, аж доки книжка вийде друком.

— А що збиралася робити Нола?

— Ми роздобули б їй фальшиві документи, вона закінчила б школу, а потім університет. Дочекалися б, коли їй виповниться вісімнадцять. І вона стала би пані Квеберт.

— Фальшиві документи? Та це ж якесь божевілля!

— Знаю. То було повне божевілля. Цілковита маячня.

— А потім що було?

— Того дня, 27 серпня, на березі, ми ще кілька разів повторили план і повернулися додому. Сіли на старій тахті у вітальні — тоді вона ще не була стара, це вже потім зносилася, бо я так і не зміг із нею розлучитися, — і відбулася наша остання розмова. Ось її останні слова, Маркусе. Я ніколи їх не забуду. Вона сказала: «Ми будемо дуже щасливі, Гаррі. Я стану вашою дружиною. Ви будете великим письменником. І викладачем в університеті. Я завжди мріяла вийти заміж за університетського викладача. З вами я буду найщасливішою жінкою. Ми заведемо великого, рудого, мов сонце, пса, лабрадора, і назвемо його Шторм. Дочекайтеся мене, прошу вас, дочекайтеся мене». І я сказав: «Ноло, якщо треба буде, я чекатиму тебе все життя». То були останні її слова, Маркусе. А потім я заснув, а як прокинувся, сонце вже сідало, і Нола пішла. Океан тонув у рожевому сяєві, над ним галасливо ширяли зграї чайок. Тих клятих чайок, що вона їх так любила. На столі на терасі лежав тільки один рукопис, той, що зберігся в мене, оригінал. А поруч записка, та, що ви знайшли у скриньці, я пам’ятаю її слово в слово. «Не хвилюйтеся, Гаррі, не хвилюйтеся за мене, я знайду як приїхати туди до вас. Чекайте мене у восьмому номері, мені подобається це число, воно моє улюблене. Чекайте на мене в тій кімнаті о сьомій вечора. А потім ми поїдемо звідси назавжди». Я не шукав рукопис, бо зрозумів, що вона забрала його з собою, щоб перечитати ще раз. А може, щоб бути певною, що я приїду тридцятого в мотель. Вона взяла той клятий рукопис, Маркусе, вона іноді так робила. А я наступного дня поїхав з міста. Як ми і домовилися. Зайшов у «Кларкс» випити кави, навмисне, щоб усі мене бачили, і щоб сказати, що мене кілька днів не буде. Як завжди уранці, там була Дженні, я сказав, що маю справи в Бостоні, що книгу я майже дописав і в мене важливі зустрічі. Та й поїхав. Поїхав, і мені й на думку не спало, що я більше ніколи в житті не побачу Ноли.

Я поклав ручку. Гаррі плакав.

7 липня 2008 року

У Бостоні, в окремому кабінеті готелю «Плаза» Барнаскі півгодини переглядав ті півсотні сторінок, що я йому приніс. Потім покликав нас.

— То як? — запитав я, заходячи до кімнати.

Очі його сяяли.

— Це геніально, Ґольдмане! Геніально! Я знав, що мені потрібні саме ви!

— Майте на увазі, це лише нотатки. Там є речі не для друку.

— Авжеж, Ґольдмане. Без питань. Хай там як, ви все одно читатимете коректуру.

Він загадав принести шампанського, поклав на столі примірники угоди і коротко нагадав її зміст.

— Термін надання рукопису — кінець