Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Ні. Але це портрет дівчинки, яку вбили.

— А якби в мене висів портрет Джона Леннона, якого теж убили, це мало б якесь значення?

— Ви чудово розумієте, про що мені йдеться, пане Стерне. Звідки взялася ця картина?

— Її написав один із моїх тодішніх службовців. Лютер Калеб.

— Чому він написав цей портрет?

— Тому що любив малювати.

— Коли було написано цю картину?

— Влітку сімдесят п’ятого року. В липні чи в серпні, якщо пам’ять мене не підводить.

— Тобто безпосередньо перед зникненням дівчинки.

— Так.

— Як її було написано?

— Гадаю, пензлем.

— Годі дурня клеїти. Звідки він знав Нолу?

— В Аврорі всі її знали. Дівчина його надихнула, то й написав портрет.

— А вас не хвилювало, що у вас вдома висить портрет зниклої дівчинки?

— Ні. Це чудове полотно. Це мистецтво. А справжнє мистецтво бентежить. Мистецтво, що подобається всім, — це результат звиродніння нашого світу, зіпсованого політкоректністю.

— Ви усвідомлюєте, що, володіючи полотном з оголеною п’ятнадцятирічною дівчинкою, можете накликати на себе неприємності, пане Стерне?

— Оголеної? У неї не видно ні грудей, ні статевих органів.

— Але ж вона вочевидь гола.

— Ви готові відстоювати свій погляд у суді, сержанте? Адже ви програєте і знаєте це незгірше за мене.

— Я хочу лише з’ясувати, чому Лютер Калеб малював Нолу Келлерґан.

— Я вже сказав: він любив малювати.

— Ви знали Нолу Келлерґан?

— Трохи. Як і всі в Аврорі.

— Лише трохи?

— Лише трохи.

— Ви брешете, пане Стерне. У мене є свідки, які стверджують, що у вас був із нею зв’язок. Що її привозили до вас додому.

Стерн зареготав.

— І ви можете це довести? Сумніваюся, бо це брехня. Я й пальцем не доторкнувся до цієї дівчинки. Послухайте, сержанте, мені вас шкода: ваше розслідування забуксувало, і ви насилу формулюєте запитання. То я вам допоможу. Нола Келлерґан сама прийшла до мене. Однієї гожої днини вона прийшла до мене додому і сказала, що їй потрібні гроші. І погодилася позувати для портрета.

— Ви платили їй за те, що вона позувала?

— Так. Лютер був дуже талановитий художник. Страшенно талановитий! Він уже писав для мене чудові полотна: краєвиди Нью-Гемпширу, сцени з повсякденного життя нашої чудової Америки — і я аж загорівся. Як на мене, Лютер міг стати одним із великих митців століття, і я подумав, що, малюючи цю прекрасну дівчину, він зможе створити щось грандіозне. І ось вам доказ: якщо я зараз, на хвилі скандалу довкола цієї справи, захочу продати картину, то спокійнісінько візьму за неї один або й два мільйони доларів. А чи багато ви знаєте митців, що продаються за два мільйони доларів?

Сказавши це, Стерн рішуче заявив, що згаяв уже достатньо часу і що допит закінчено, й пішов у супроводі юрми адвокатів, а в приголомшеного Ґегаловуда до розслідування додалась іще одна загадка.

— Ви щось розумієте, письменнику? — запитав Ґегаловуд, закінчивши розповідь про допит Стерна. — Одного прекрасного дня дівча приходить до Стерна і пропонує за грошики позувати для картини. Можете ви цьому повірити?

— Дурість якась. Нащо їй потрібні були гроші? Щоб утекти?

— Можливо. Але, втікаючи, вона й заощаджень своїх не взяла. В її кімнаті лишилася коробка з-під печива, там було сто двадцять доларів.

— А що ви зробили з картиною? — запитав я.

— Поки що лишили в себе. Доказ.

— Який доказ, якщо Стернові й обвинувачення не пред’явили?

— Проти Лютера Калеба.

— То ви його серйозно підозрюєте?

— Не знаю, письменнику. Стерн підтримує малярство, Пратт дає за щоку, але які в них можуть бути мотиви, щоб убити Нолу?

— Боялися, що вона розповість? — припустив я. — Може, вона погрожувала все розповісти, і хтось із них у паніці завдав їй смертельного удару, а потім закопав?

— А звідки тоді напис на рукописі? «Прощавай, люба Ноло» означає, що той чоловік кохав дівчинку. А єдиний чоловік, який її кохав, це Гаррі Квеберт. Ми весь час повертаємося до Квеберта. А що як Квеберт, дізнавшись про Пратта і Стерна, сказився і вбив Нолу? Вся ця історія може бути простісіньким убивством із ревності. До речі, то була ваша гіпотеза.

— Гаррі вчинив убивство через ревнощі? Ні, це якась маячня. Коли нарешті будуть результати цієї клятої графологічної експертизи?

— Скоро. Днями, мені казали. Маркусе, я мушу сповістити вам ось що: прокуратура збирається запропонувати Гаррі угоду зі слідством. З нього знімають викрадення, а він зізнається в убивстві на ґрунті ревності. Двадцять років в’язниці. Поводитиметься зразково, відбуде п’ятнадцять. Без смертної кари.

— Угоду? Нащо? Адже Гаррі ні в чому не винен.

Я відчував, що ми щось випускаємо, якусь подробицю, що пояснює все. Та, перебираючи подумки останні дні Нолиного життя, я не міг знайти за весь серпень 1975 року жодної значної події, аж до того вечора тридцятого числа. Правду кажучи, коли я розмовляв з Дженні Довн, Тамарою Квінн і ще кількома аврорівцями, мені здалося, що ті три тижні були для Ноли щасливі. Гаррі ж розповідав, що її топили, Пратт — що її змушували брати за щоку, Ненсі казала про мерзенні зустрічі з Лютером Калебом, але Дженні й Тамара стверджували зовсім інше: за їхніми словами, не можна було вважати, що Нолу били і що вона була нещасна. Тамара Квінн навіть згадала, що попросила Нолу повернутися працювати в «Кларкс» на початку навчального року, й та погодилася. Я так здивувався, що двічі в неї перепитав. Чому Нола хотіла знову стати кельнеркою, якщо збиралася втекти? А Роберт Квінн казав, що бачив її з друкарською машинкою, та вона прямувала легкою ходою та ще й наспівувала. Скидалося на те, що в серпні 1975 року Аврора була просто-таки раєм на землі. І я подумав, чи справді Нола хотіла покинути це містечко. У мене виник страшенний сумнів: чому я такий переконаний, що Гаррі каже правду? Звідки я знаю, що Нола і справді просила його поїхати з нею? А що як це виверт, щоб зняти з себе обвинувачення у вбивстві? А що як Ґегаловуд все-таки має рацію?

З Гаррі я знову зустрівся надвечір 5 липня у в’язниці. Вигляд у нього був кепський. Обличчя сіре, на чолі з’явилися нові зморшки.

— Прокурор хоче запропонувати вам угоду, — сказав я.

— Та знаю. Рот уже казав мені. Вбивство з ревнощів. За п’ятнадцять років я зможу вийти на волю.

З інтонації видно було, що він ладен розглянути цю пропозицію.

— Тільки не кажіть, що погодитеся, — розгнівався я.

— Не знаю, Маркусе. Адже я зможу уникнути смертної кари.

— Уникнути