Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Віктор наздогнав її і штовхнув. Вона впала, вдарилася потилицею об підлогу й мало не знепритомніла. Попри темінь в очах жінка побачила, як той знову зайшов до квартири. Куди це він? Сандра спробувала підвестися на ліктях, але знову впала та забилася скронею. Тепер очі залили сльози. Через отой рідкий молочно-білий серпанок вона побачила, як він повернувся. Його обличчя було перекошене від люті. У руках він тримав ніж.

Сандра заплющила очі й підготувалася до першого удару. Та замість болю почула різкий жіночий крик. Розплющила очі й побачила Віктора, що лежав на підлозі. Над ним стояв якийсь чоловік спиною до неї й міцно тримав його. Вбивця верещав, відчайдушно репетував, але той не відпускав.

Жіночий крик перейшов у чоловічий, потім знову змінився жіночим. Це було дуже моторошно.

Незнайомець повернувся до Сандри:

— Як ти?

Вона спробувала кивнути, однак не спромоглася.

— Я пенітенціарій, — заспокоїв її Клементе.

Сандра ніколи раніше не бачила його, однак знала ім’я, довіряла йому.

Чоловік зацідив Вікторові кулаком, і той нарешті затих.

— Тікайте звідси, — спробувала прошепотіти вона йому. — Поліція… ваша таємниця…

Клементе у відповідь лише усміхнувся.

Тільки тоді Сандра помітила ніж, який стирчав у нього з живота.

11

Коли Маркус прибув до Трастевере, він не зміг пройти через поліційні пости.

Зупинився біля огороджувальної стрічки, змішавшись із натовпом роззяв та журналістів, що набігли до місця злочину.

Ніхто не розумів, що відбувалося, але розмов та пліток було багато.

Хтось розповідав про те, що агенти кілька хвилин тому вивели чоловіка в наручниках, і про той факт, що поліціянти із ЦОС аж не тямилися від радощів, коли впихали його до машини, яка відразу рвонула з місця в супроводі кортежу з мигалками та концерту із сирен.

Але він побачив Сандру, яка в компанії двох медиків ішла до карети швидкої. Збагнув, що з нею щось сталося, але вона трималася на ногах.

Він полегшено зітхнув.

Раптом він побачив, як сходами під’їзду винесли носилки. На них лежав чоловік, його обличчя затуляла киснева маска. То був Клементе. Звідки він дізнався про Сандру? Він ніколи про неї не говорив йому! Маркус побачив, як його завантажили до другої швидкої, однак та не їхала.

Чому не їдете? Чому гаєте час?

Машина стояла із зачиненими дверцятами. Усередині щось відбувалося. Нарешті вона рушила, але з вимкненими сиренами.

Маркус здогадався, що його приятель помер.

Він ледве стримував сльози, дорікав собі за те, що вони не так як треба було розпрощалися останнього разу. Та замість цього, на власний подив, почав тихим голосом молитися.

Стояв у натовпі й молився, але ніхто на нього не зважав. Бо всі навколо думали про інше. Зрештою так воно завжди й було.

«Я невидимий, — повторив він подумки. — Мене не існує».

***

Для п’ятого уроку свого навчання Клементе завітав до нього додому посеред ночі, без попередження.

— Нам треба піти деінде, — мовив він коротко.

Маркус похапцем одягнувся, і вони разом вийшли з невеличкої квартири на Віа-деї-Серпенті. Поблукали по центру порожнього Рима, аж поки не опинилися перед входом давнього палацу.

Клементе вийняв з кишені важкий ключ із потемнілого металу — без сумніву, стародавній, — відімкнув ним важкі двері й зачекав, щоб Маркус увійшов першим.

Вони потрапили до просторого, тихого приміщення, схожого на церкву. Довгі сходи з рожевого мармуру освітлювалися обабіч рядом свічок.

— Проходь, — пробурмотів йому Клементе. — Решта вже тут.

«Хто вони — решта? Ким були?» — запитав себе подумки Маркус.

Вони піднялися сходами й потрапили до просторого коридору, прикрашеного фресками, зміст яких він спершу не зміг зрозуміти. Потім збагнув, що ішлося про відображення відомих епізодів з Євангелія: Ісус, який воскрешає Лазаря; весілля в Кані Галілейській; хрещення Господнє…

Клементе помітив його сумнівні роздуми перед отими зображеннями.

— Це як у Сікстинській капелі, — поквапився він уточнити. — Там фрески Мікеланджело, що відображають Страшний суд, служать для того, щоб застерегти й наставити кардиналів, які зібралися на конклав, аби вибрати нового Папу, щодо великої відповідальності, яка на них покладена. Тут сцени з Євангелія мають таку саму мету: нагадати тим, хто повз них проходить, що у своїй місії, яку вони вже доводять до завершення, їм слід керуватися лише волею Святого Духа.

— Якої місії?

— Побачиш.

Згодом вони вже набизились до мармурового парапету, прикрашеного колонадою, що описувала по колу велику круглу ділянку. Однак перш ніж вони підійшли впритул, щоб нахилитися й поглянути, що там унизу, Клементе смикнув Маркуса до себе зі словами: «Ми повинні триматися в тіні».

Вони стали за однією з колон, і Маркус нарешті зміг роззирнутися вусібіч.

У залі внизу, навколо великого, вкритого позолотою канделябра на п’єдесталі, стояли по колу дванадцять сповідалень. На канделябрі горіло дванадцять свічок.

«Число дванадцять символізує дванадцять апостолів», — зауважив відразу подумки Маркус.

За кілька хвилин до залу стали заходити чоловіки з темними капюшонами на головах, що приховували обличчя. Проходячи повз канделябр, кожен новоприбулий двома пальцями гасив полум’я однієї свічки. Після чого заходив до сповідальні.

Процедура тривала, поки не залишилася горіти тільки одна свічка, і тільки одна сповідальня досі була порожня. «Ніхто не загасить свічку Іуди, — вирішив пенітенціарій. — Ніхто не посяде його місця».

Оте слабке полум’я було єдиним джерелом світла в залі.

— Темна утреня[20], — пояснив Клементе пошепки. — Так називають різновид богослужіння, за яким ти спостерігатимеш.

Коли процедура завершилася, а всі учасники служби посіли свої місця, увійшов ще один персонаж літургії з капюшоном із червоного атласу.

Він ніс велику свічку, яка так яскраво горіла, що відразу освітила всю залу. Установив її на верхівці канделябра. Свічка символізувала Христа. Аж раптом Маркус збагнув, хто вони такі.

Трибунал душ.

Коли Клементе розповідав йому про Архів гріхів, який оберігали пенітенціарії, він пояснив, що для розгляду найважчих гріхів — смертних гріхів — необхідно було збирати відповідний судовий орган, який складався з прелатів найвищого сану й простих священників, — усіх, вибраних випадково, — які повинні були разом вирішувати, давати прощення грішникові, що розкаявся, чи ні.

Ось що мало зараз відбутися на його очах.

Чоловік із червоним капюшоном спершу зачитав би описання гріха, по тому виступив би із суворим звинуваченням грішника, який залишався анонімним. Прелат, на якого покладали такий невдячний, але фундаментальний обов’язок, був відомий як Адвокат диявола.

До його обов’язків належав також розгляд причин канонізації та занесення до