Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Олекса витягає «The Joshua Tree». 

Потім це стане його звичкою — буваючи в зарубіжних відрядженнях, заходити в музичну крамницю й вибирати подарунок для Саші. 

Їхній зв’язок таємний і заборонений, але Олекса сам дивується, наскільки легко, виявляється, жити подвійним життям. Достатньо залишити для дурниць тільки одну територію — однокімнатну квартиру з двоспальним ліжком. 

Його життя наповнюється натхненням. Робота кипить. Олекса мчить у спорткарі, легко обходячи перепони й заходячи в повороти. Дружина нічого не підозрює. Вона бачить, що чоловік змінився, і їй до вподоби ці зміни. 

Але підозрює інша людина, чиє життя теж виявляється тісно пов’язаним із долею Олекси. Коли Гарда дізнався про його таємницю? Олекса й уявити не може — настільки ювелірно той оберігає своє знання. 

Проте одного дня все змінюється. Того дня, коли Олекса Антоненко стає найвірогіднішою кандидатурою на пост міністра економіки. Григорій Гарда кличе його на обід у надійний ресторан і викладає всі карти на стіл. 

Для нього майбутнє Олекси розписане на роки наперед. І на вершині цього шляху — пост президента. Дивися, каже Гарда, ось воно, твоє майбутнє — майбутнє блискучого політика. Шанс вписати ім’я в історію своєї країни. Дивися, каже він, від цього острова до нього пливтиме твій корабель, а я буду на ньому керманичем. Але на цьому шляху є риф, каже Гарда, і це — твій таємний зв’язок. 

А тому корабель зможе вирушити в плавання, якщо ти, Олекса Антоненко, зробиш вибір між своїм єством і кар’єрою. 

Наступний день Антоненко згодом намагатиметься назавжди викреслити зі своєї пам’яті. І часом йому здаватиметься, що в нього це вийшло. 

Дві години він проводить у величезному музичному магазині, вибираючи останній подарунок. Ціле життя він стоїть біля дверей, не зважуючись натиснути дзвінок. 

Двері відчиняються, і Олексі вже не треба нічого казати. Саша все розуміє з його обличчя. Їхній острівець щастя йде під воду. Вони сидять на кухні й мовчки дивляться у вікно. Так минає їхнє останнє чаювання. 

«Я йду в уряд», — каже Олекса. 

Саша не засуджує. Аж було зрозуміло з самого початку, що таким чаєм одного разу все й закінчиться. 

Якщо закостеніле суспільство дізнається про любовний зв’язок, це може добряче зіпсувати кар’єру політика. 

Та якщо це зв’язок двох чоловіків, то кар’єрі взагалі настане кінець. 

«Якось. В інший час. В іншій країні. І не з нами», — каже Саша. 

Він подає Олексі плащ і віддає свою парасолю. Дивлячись у вікно на постать Олекси в тумані, він ще довго чекає, що чоловік, якого він покохав, вирине з білого марева. Його довгі вії тремтять. 

Знайти Сашину палату виявилося нескладно — біля неї чергував поліціянт. Побачивши президента, він онімів і не насмілився заперечити, коли Едем штовхнув двері й зайшов. 

Саша дрімав. Голова виголена, груди розмірено дихають, довгі вії непорушні, обидві ноги схоплені гіпсом. Із-під простирадла в’ється змійка крапельниці. Едем ніколи не зустрічав Сашу, але знав, що його плечі стали ширшими, а риси обличчя втратили колишню вуглуватість, зробивши його мужнішим. Світло пронизливо яскраве. Едему схотілося приглушити трошки лють стоватної лампи, під якою навіть напівдрімота була викликом. 

Дивно було відчувати до незнайомої людини таку сильну ніжність — наче в потилицю Едема вставили флешку з чужим набором почуттів і прихильностей. Одна його частина хотіла розкопати під простирадлом Сашину долоню, друга — повернутися до ліфта, не втручаючись у чуже життя. 

Обіпершись на ціпок, Едем слухав розмірене дихання сплячого, вдихав запахи ліків і апельсинів. 

У кімнату зайшла медсестра. Побачила президента — й уклякла на місці. Едем притулив пальця до вуст, закликаючи не шуміти. Медсестра поправила зачіску, підтягнула халат і взялася збирати крапельницю. Едем подумки попрощався й уже схопив ручку дверей, коли позаду нього пролунав голос: 

— Ти все ж таки отримав мою листівку. 

Едем ніколи не чув Сашу раніше, та, звісно, упізнав цей глибокий, як для його статури, голос. 

Він стояв, не в силі ні піти, ні обернутися, поки не втрутилася медсестра. 

— Лікар заборонив прийом відвідувачів більше ніж на 15 хвилин, — сказала вона, не підводячи голови. 

Крапельницю вона несла перед собою як таран, що ним готова була пробити ворота Трої. 

— Бери стільця, — сказав Саша. 

Він не відривав очей від ціпка Едема, коли ж той прибрав із єдиного стільця пакет із банками й сів, Саша похопився і стер із обличчя жалощі. Медсестра пішла, тактовно причинивши за собою двері. 

— Уже не залізеш на скелю, щоб помилуватися краєвидом на бухту, — Едем прихилив ціпка до ліжка. 

— Мені дуже шкода, — сказав Саша. — Коли я дізнався, що сталося з твоєю ногою, я… 

Він замовк, не зважуючись договорити. 

— Збирався подзвонити? 

Саша кивнув. 

— Аби ти знав, скільки разів я збирався подзвонити… А ти — ні? — спитав він. 

Едем дивився у вікно, відчуваючи, як усередині нього збирається сила, готова висловитися замість нього. Ситуація неправильна, наче малюнки аквареллю на піску, в Едема не було жодного бажання брати участь у чужій драмі, та щось усередині не випускало його з палати. Шкода, він не хильнув склянку віскі й не дав президентові більше влади над собою. 

— Я знав, що це можливо. Цього достатньо, — Саша масажував руку з катетером. — У хвилини відчаю й розчарування є одна свіча, якій не страшний вітер. Коли стоїш на краю, є одна мотузка, яка не дасть упасти. Це розуміння, що можна набрати твій номер і просто спитати, чи болить у тебе нога. І тут уже неважливо, подзвоню чи ні. Головне, що це можливо. 

Це відчуття було знайоме Едемові. Роками він тішив себе ілюзією, що десь у світі є Інара, що вона спить, їсть, ходить на роботу, милується сукнями у вітринах, стрибає через калюжі, згадує минуле, дивлячись на захід сонця. І що одного дня, коли Едемові буде вже несила втриматись, йому буде не так і складно в цьому оцифрованому світі знайти номер її телефону — і спитати, чи сходила вона хоч раз у «Цирк дю Солей». Ілюзія ця розбилася, коли Едем дізнався про ураження Мітча. Хвороба сказала йому: або ти подзвониш зараз, або вже ніколи. Він виявився надто слабким, щоб повернути Інару у своє життя. 

— Що сталося? Як ти? — запитав Едем про