Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

— Бідолашна Люсі, — сказала Маріса.

Вигляд у мене й справді, напевно, був «бідолашний» — я лежала на підлозі в калюжі власної крові, з розпатланим волоссям, що лізло в очі, в подертому брудному вбранні... Далі можете уявити самі. Я підняла голову, примружилась і поглянула на своїх убивць.

— Ти не проситимеш пощади? — запитав привид.

— Ні, не проситиме, — відповіла замість мене Маріса. — Пора закінчувати.

Привид підплив ще ближче. Я виставила склянку вперед і задоволено побачила, як Езекієль зупинився.

— Ти що, злякався цього мізерного духа? — насмішкувато запитала Маріса. — Це ж не більше, ніж звичайнісінька примара.

— Ні, це щось дужче за Примару. Щоправда, це не має значення. Він запечатаний.

— Ні, — обізвалась я. — Аж ніяк.

Сказавши це, я замахнулась молотком і щосили вдарила ним по склянці.

Клята штукенція покотилась убік, проте залишилась цілісінькою, крім хіба що невеличкої подряпини на склі.

Привид у склянці заплющив очі, готуючись до потужного удару, а потім розплющив одне око й вирячився на мене:

— Що ти робиш?! Тільки не кажи, що тобі бракує сили розбити її!

— Тримайся! — я ще раз ударила по склянці. Молоток відскочив від неї.

— Ну й дурепа ти, Люсі, — тільки й сказав на це череп.

Охоплена панікою, я вдарила ще раз. Ця спроба так само виявилась марною.

— Усе дарма!—розчаровано вирячився на мене череп. — Немовля в колисці — й те краще це зробить!

— Не кепкуй з мене! — буркнула я. — Ти ж сам запропонував мені скористатись цим клятим молотком!

— Я ж не думав, що ти така немічна! Хоч би попередила!

— Я досі ніколи не розбивала посріблене скло! Звідки мені знати, що воно таке міцне?

— То поклич кого-небудь на допомогу! Хоча б отого здохлого таргана! У нього вийде краще, ніж у тебе!

— Може, замовкнеш нарешті, га?

— Чудово, — зауважила Маріса, що спостерігала за нами. — Проте все коли-небудь закінчується. Прощавай, Люсі. Зараз ти помреш, а я піду дивитись, як Езекієль здиратиме плоть із кісток твоїх друзів. Не забудь перед смертю подумати, що чекає на твого любого Ентоні.

— Є інший спосіб, — пролунав чийсь голос. — Можна заощадити сили й час і покінчити з усім просто зараз.

Маріса рвучко озирнулась. Дух теж обернувся, щоправда, повільніше. Його сяйво аж померкло з гніву. Я підняла голову, хоч знала й так, кого зараз побачу. Я сподівалась на цю зустріч і водночас боялась її.

Двері до вестибюля були відчинені, й у них стояв Локвуд.

26

Він був зовсім не схожий на звичайного Локвуда. На того, якого ми бачили завжди — ошатного, витонченого, в довгому пальті й вузькому темному костюмі. Пальто давно пропало у вирі наших останніх пригод, а від костюма залишилось подерте, брудне, попечене ектоплазмою лахміття. Дірок у його сорочці було більше, ніж у сітці на картоплю, а якщо говорити загалом, то на Нещадній Красуні в її цирковому вбранні було більше матерії, ніж зараз на Локвуді. Рештки піджака на його плечі трохи курились димом, а від рукава на другій руці, розірваного величезними пазурами, не залишилось майже нічого. Очі затуляло брудне, сіре від солі й магнію волосся, а обличчя набрякло й зблідло. Одне слово, таким я Локвуда досі не бачила.

Та водночас він залишався самим собою — це було видно з того, як він тримає свою рапіру, з його статури, з усмішки в кутках його вуст, із спокійного погляду темних очей, що уважно, без страху оглядали кімнату. Уся його постать випромінювала таке світле завзяття, що перед нею тьмянів цей туманний дух із золотими щупальцями. Відвага, хоробрість, свобода — всі ці Локвудові риси видніли крізь усі його подряпини й садна, крізь брудне дрантя. Вони виступали на ньому так само, як водяні знаки виступають на зібганому папері.

Стоячи на дверях, він ніби правив за живий доказ марноти Марісиних спроб зберегти молодість. Він немовби показував, що таке справжня юність. Показував, яким чином слід підтримувати справжню силу духу. Показував, як поводитись перед обличчям смерті й кидати їй виклик. Локвуд зумів пробитися сюди, щоб порятувати мене. Подолав усіх ворогів — і живих, і потойбічних, — і з’явивсь у найпотрібніший момент. Я сиділа під стіною, скривавлена й безпорадна, проте моє серце співало з любові та радощів.

Хоч насправді мені дуже не хотілося, щоб він приходив сюди. Я боялася за нього.

— Привіт, Люсі, — Локвуд насмішкувато позирнув на мене. — Відпочиваєш?

— Авжеж, відпочиваю.

— Так, бачу, — він рушив ближче до нас, обходячи друзки скла та розкидані по підлозі часописи. Тільки тепер я помітила, що він тримає в руці коротку електричну рушницю. Він не зводив очей з Маріси й привида, що ширяв біля неї, й чи то цей погляд, чи рушниця так бентежили їх, що вони завмерли на місці. — Хочеш, щоб я приєднався до тебе?

— Звичайно, як завжди, — усміхнулась я у відповідь.

Із склянки на моїх колінах долинуло пирхання.

— Мене вже нудить від вас! — обізвався череп. — Ну, годі воловодитись! Робіть хоч що-небудь!

Череп мав рацію. Пора було щось робити. Бо наша робота, правду кажучи, тільки починалась.

Маріса казала, ніби в мене була особлива причина потрапити до її кабінету самій-одній. Нібито задля того, щоб ми з нею об’єднали наші сили. Так, щодо особливої причини вона сказала правду, хоч я зрозуміла це тільки зараз. Я хотіла покінчити з усім цим сама, без Локвуда. Проте Локвуд усе-таки опинився тут, і я, звичайно, раділа цьому, хоч водночас до мене повернувся колишній страх. Я пригадала лиховісні віщування механічної ворожки в театрі Тафнела. Пригадала порожню могилу, що чекала на Локвуда біля могил його батьків і сестри. Проте найвиразніше переді мною постала колишня зустріч із привидом, який мав Локвудове обличчя, і його пророцтво про те, що Локвуд загине, боронячи мене.

Ось чому моє серце водночас і співало, й краялось із відчаю, й мені залишалось прийняти той факт, що Локвуд усе-таки тут, зі мною. Будь-що більше я не могла ховатись на килимі за канапою. Я змусила себе підхопитись, незважаючи на кров, що текла з мого пораненого боку.

Проте я