Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

– Будь спокійний, Великий хримтурсе, відкриємо. Бо це й у наших інтересах також.

Лафей підозріло звузив очі:

– Ми усе ще говоримо про те, як урятувати мій народ?

– Не тільки, – підтвердив його підозри дух, що стояв ліворуч від Праотця, до котрого інші духи зверталися як «Вогнемир». – Ми говоримо, загалом, про рівновагу. Про рівновагу, – повторив він зітхнувши, – яку ми порушили першими.

Лафей, нічого не розуміючи, поморщився.

– Про що ви?

– Про те, що ми не завжди були настільки ж мудрими, якими ми є зараз, – відповів йому Праотець Вогняних Високих лордів. – Був час, коли й ми теж були нерозумно горді й безмірно самовпевнені... Так, Вогнемире? – глузливо зиркнув він на свого колегу.

– Було діло, – неохоче кинув той. – І саме тому, заради збереження рівноваги, ми мали бути суворішими з тими, кого ми приймаємо до своїх лав, а не сподіватися на те, що і вони, як і ми, згодом зрозуміють помилковість свого світосприйняття і стануть гідними нашої довіри.

Лафей закотив очі.

– А не могли б ви вже перейти ближче до справи? До тої справи, я маю на увазі, що хвилює мене, а не вас.

– Ми йдемо до неї, Великий хримтурсе, будь спокійний, – знову перевівши погляд на гостя, запевнив Праотець Вогняних Високих лордів. – Йдемо, – повторив він. – Хоча це й непросто.

– Так, це непросто, – підтримав його Вогнемир. – Зізнаватися у свої помилках завжди непросто. Особливо у тих, наслідки яких повільно, але неухильно ведуть до виродження твого власного народу… – визнав він з тяжким зітханням.

– Розкажіть мені про це! – гірко хмикнув Лафей. – І години не приходить, щоб я не шкодував про це.

– Я не про тебе, – похитав головою Вогнемир. – Я – про нас. Хранителька Крижаної Пустоші не просто так раптом висунула ті умови, які ти прийняв, бажаючи зробити свій народ ще могутнішим і ще більш невразливішим. Вона боронилася. Захищалася від нас. Хранителька – не жива істота. Вона Хранителька Крижаної Пустоші та твого народу. Вона не вміє розрізняти добро та зло. Їй невідоме ні кохання, ні ненависть, ні біль. Вона не знає голоду та холоду. Вона не розрізняє ні відтінків, ні кольорів. Вона знає усе, що було, що є, що буде, але при цьому не вміє відрізняти хороше від поганого. Вона відчула, що наші безрозсудні, ведені жадібністю, гордістю й заздрістю дії, ведуть до загибелі народу, що поклоняється їй, і вжила заходів. Дарувавши безсмертя, вона зробила твій народ невразливим і, відповідно, непереможним. Настільки непереможними, що єдиний, проти кого безсилі твої орди – у всі віки та століття був і є Високий Вогненний Лорд. Але лише доти, доки його кров горить від кохання…

– Кохання? – здивовано перепитав Лафей.

Вогнемир і Праотець Вогняних Високих лордів переглянулися між собою і посміхнулися:

– Ти усе правильно зрозумів, Великий Хримтурсе, щоб тримати зиму в шорах, Високому Вогненному лорду потрібна не дружина, а кохана, – зауважив Праотець Вогняних Високих лордів.

– Про дружину ми придумали, бо Високому лорду підлягає бути респектабельним та шанованим, а вогняній крові тільки дай волю… Ну, сам розумієш… – довірливо повідомив Вогнемир.

Лафей кивнув з кривою усмішкою. Мовляв, угум, розумію. Усе розумію. Окрім того, на який буран мені усе це треба!

– Повір нам, це важливо, – помітивши нетерпіння гостя, і ніби прочитавши його думки, запевнив Праотець Вогняних Високих лордів. – Ми покликали тебе тільки зараз, а не в той же момент, як змогли вибратися з ув’язнення тому, що пережити зустріч із Хранителькою Крижаної Пустоші здатний лише закоханий Обраний.

Лафей не повірив своїм вухам.

– Що?! Що ви сказали?!

– Так, наш хлопчик нарешті закоханий, – з усмішкою відповів йому дух, що стояв зправа від Праотця Вогняних Високих лордів.

– Я не про це питаю! – прогарчав Лафей. – Що за нісенітницю ви несете з приводу зустрічі вашого хлопчика та Хранительки?! Ви мене, що, взагалі за ідіота тримаєте? Щоб я пустив цапа в город! Я ніколи цього не дозволю! Чуєте НІ-КО-ЛИ!!!

Праотець  Вогняних Високих лордів знизав плечима.

– Як скажеш. Але просто заради інтересу, дозволь поцікавитися, скільки тисячоліть вже ти благаєш її почути тебе? Десять? – припустив він, дивлячись на Великого хримтурса. – І одразу ж сам і відповів. – Ні, не десять. Тридцять? – знову запропонував він. І знову, ґрунтуючись на виразі обличчя крижаного велетня, сам відповів. – Ні, не тридцять. П’ятдесят? Чи навіть сто?

Лафей безсило загарчав.

– Звідки я знаю, що вона послухає його? – практично простогнав він.

Праотець Вогняних Високих лордів знову знизав плечима.

– Нізвідки. Це лише наше припущення. Минулого разу Хранителька Крижаної Пустоші втрутилася тому, що вам загрожувала небезпека вимирання. І небезпека ця йшла від нас. Тепер твій народ вироджується через її благословення, але вона цього не розуміє. Вона, як і раніше, вважає, що небезпека йде від нас. Тому тільки ми можемо переконати її у протилежному, але нам потрібен парламентер. Такий, зазирнувши в душу якому і прочитавши помисли якого, вона побачить більш тривале майбутнє для народу, що поклоняється їй, ніж те, що вона дарувала.

Лафей довго мовчав. Потім обернувся до друга.

– Як мені бути, Нордрі? Чи не зроблю я ще більшого святотатства і зради свого народу, дозволивши чужинцю наблизитися до нашого Священного вівтаря?

– Враховуючи, що Обраний – єдина наша надія, то якщо він погодиться прийти до вівтаря один, чому б і ні? – мудро зауважив Нордрі.

– Добре, – нарешті погодився Великий хримтурс. – Якщо Обраний погодиться на наші умови, я проведу його до вівтаря Хранительки Крижаної Пустоші. Ось тільки з чого йому погоджуватися? Навіщо йому так ризикувати? Яка йому справа до мого народу? Тому що я усі ці роки зберігав йому життя? То ж він мене про це не просив. Та й чи повірить він...

– Він повірить, – пообіцяв Праотець Вогняних Високих лордів. – Але до вівтаря Хранительки Крижаної Пустоші він піде не тому. Точніше, не лише тому. Він піде до вівтаря заради того, щоб не ховати кожного дня своїх людей.