Читати книгу - "Золотий дім"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У списку загиблих виділялися два імені: пан Мюррей Летт і пан Петроній Ґолден, обоє з Мангеттена, Нью-Йорк.
На Геловін мешканці Садів традиційно влаштували приватну гостину: старі дерева обвішали гірляндами, під будинком редакторки журналу мод поставили діджейський пульт, а дітей відпустили ганяти щодуху, випрошуючи ласощі. Чимало дорослих також повиряджалися. Це був якийсь спосіб насолодитися святом без ризикованого пірнання в натовп людей, які зібралися поблизу на Шостій авеню, щоб поспостерігати за парадом чи самим узяти в ньому участь.
Петя, можливо, був би цілком щасливий від святкування в Садах, але, як він сказав Мюррею Летту, кішка Лео хотіла піти на парад, а що хотіла Лео, те вона мусила отримати. Сам він почувався, як запевнив, чудово! просто чудово! — відчував, що вибрався з кризового періоду, міг залишити все позаду й прагнув нарешті жити повним життям, а життя вирувало в цей понеділковий переддень Усіх Святих, крокуючи в процесії, перевдягнене за скелетів, зомбі й повій.
— Попри всю цю вечірку в Садах, у нашому домі, як у могилі, — вигукнув він. — Підберімо собі якісь відпадні костюми й задаймо жару на параді!
Його страх відкритого простору, за його словами, відступив, крім того, при такому скупченні народу Ґринвіч-Вілидж уже не сприймався як відкритий простір. Австралійцю Мюррею Летту так і не вдалося пройнятися надмірністю американського Геловіну. Одного разу, коли його запросили на вечірку на Верхньому Вест-Сайді, він подався туди у величезній голові марсіянина з фільму Тіма Бертона «Марс атакує!», в якій було занадто гаряче і в якій він не міг ані їсти, ні пити. Наступного разу він був Дартом Вейдером, одягненим у непомірно громіздке пластикове спорядження, в якому було важко сісти, і чорний шолом із перетворювачем голосу, що завдав йому тих самих клопотів, що й марсіанська голова, в аспекті температури, їжі й пиття. Тепер він намагався залишатися вдома, сподіваючись, що жодні дітлахи не задзвонять у двері з вимогою солодощів. Але Петі не можна було заперечити.
— Ми будемо римлянами! — оголосив Петя. — Я, звісно, як Петроній, буду Трималхіоном, господарем учти в Сатириконі, а ти — ти можеш бути кимось із гуляк. Наші костюми будуть натхненні Фелліні. Це будуть тоги! На головах у нас будуть лаврові вінки, а в руках — дзбани з вином. Чудесно! Ми помчимося до життя, щоб пити з його джерел, і до ранку сп’яніємо від життя.
Коли я почув цей план, то згадав про «Ґетсбі» — звісно ж, про «Ґетсбі», якого Фітцджеральд мало не назвав «Тримальхіон у Вест-Еґґу», і був це сумний спогад, бо оживив у моїй пам’яті сповнені сміху ночі з батьками, а за цим неуникно також їхній жахливий кінець, і на якусь мить я знову поринув у печаль; але захват Петі був заразний, тож мені спало на думку: чому б і ні, трохи повеселитися після цього всього — не така вже й погана ідея, і якщо Петя хоче одну ніч побути коханцем життя, що підскакує високо[43], тоді так! Хай одягає свою тогу й підскакує!
Вмить роздобути потрібні костюми було завданням не з простих, але саме в тому полягала роль Метуші й Патяк, зрештою, тога — це лише простирадло з масштабними амбіціями. Знайшлися і римські сандалі, і лавровий вінок, і жмут березових прутиків, перев’язаний червоною стрічкою — римські фасції, — що його Петя мав тримати як символ консульської влади. Знайшовся цілком анахронічний блазенський ковпак із дзвіночками, який запропоновано Мюрреєві Летту, і мені страшенно кортіло, аби він погодився його вдягнути, щоб викликав цим дух Денні Кея в «Придворному блазні» й повправлявся в його скоромовках: Затрутий трунок в чарі, що позначена товкачиком; а те пиття, що до пуття, у кухлі з кухні в кахлі! Але він обрав тогу, щоб бути більше схожим на Петю, а оскільки Петя мав тримати фасції, Летт вирішив нести кішку.
Так і сталося; і отак, убрані по-імператорськи, вони вирушили з Садів, якомога далі від дому, над яким тяжіла смерть, на парад, що прославляв життя; і отак, утікаючи до життя якомога далі від смерті, вони знайшли смерть, яка чекала на них, як напророчила давня історія, у Самаррі, себто на Шостій авеню між Четвертою вулицею й Вашингтон-плейс. Смерть у вбранні Джокера з AR—15 напереваги. Тихе тарахкотіння автоматичної рушниці було нечутне на тлі какофонії натовпу, гудіння клаксонів, мегафонних оголошень і живої музики. І тоді почали падати люди, і неприкрашена некостюмована дійсність зруйнувала свято. Не було підстав вважати, що Петя чи Мюррей Летт були обрані мішенями. Зброя в Америці жила своїм життям, і смерть була її випадковим дарунком.
Ну, і кішка, альпійська рись. Ось, у зближенні, витягнута рука мертвого римлянина, фасції випали з його долоні. (У кадруванні — свідоме відлуння безвільної передньої кінцівки загиблого Конґа з оригінального фільму 1933 року.) І люте гарчання Лео на кожного, хто насмілювався наблизитись. А коли все скінчилося, коли змовкли верески, коли юрмище людей, спотикаючись, розбіглося навсібіч і вгамувалося, а всіх загиблих, поранених кулями й затоптаних у паніці забрали куди слід, коли на авеню не залишилося нічого, окрім нанесеного вітром сміття й поліційних автівок, коли вже справді було по всьому, кішка зникла, й ніхто ніколи більше не бачив рисі Лео.
І самотній король у золотому домі побачив, як усе його золото в усіх його кишенях, усіх штабелях, усіх мішках, усіх відрах почало жевріти дедалі яскравіше і яскравіше, аж доки не зайнялося вогнем і не згоріло.
Частина III
30
Правду кажучи, я сподівався ласкавішого життя. Навіть тоді, коли мріяв опинитися в якомусь чудовому майбутньому, де займу справді видатне місце, я сподівався більшої лагідності на своєму шляху. Тоді я не розумів, що Скілла й Харибда, дві міфічні потвори, між якими мав проплисти Одіссеїв корабель у Мессинській протоці — одна «раціоналізована» як гігантські скелі, а інша як лютий водовир — символізують, із одного боку, інших людей (скелі, об які ми розбиваємося й потім
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золотий дім», після закриття браузера.