Читати книгу - "Золотий дім"

Чергова зустріч із бомжем Кінскі перед тією великою сценою, до якої я доберуся в належний час, мала дати мені зрозуміти, що він щось кнує. Але таке вже наше бажання вірити у звичність звичного життя, нормальність нашої щоденності, що я цього не скумекав. Він шастав десь під «Ред фіш», музичним клубом на Блікер-стріт, де був запланований виступ одного фарерського співака, який мав виконати сюїту сповідальницьких пісень, натхненних ютубівськими відеокліпами — на щастя для публіки, англійською, а не фарерською мовою. Але яке було Кінскі діло до цього всього: Ютуб, Фарерські острови, музика? Але він тут шастав. Гей, чи хтось має зайвий квиточок, непотрібний квиточок, щоб пожертвувати на добре діло? Під добрим ділом він мав на увазі себе. Я прийшов туди, бо американський співпрацівник фарерського співака був моїм знайомим, а Кінскі, уздрівши знайоме обличчя, оживився й аж засяяв.

— Ти можеш це для мене зробити, — сказав він. — Забудь усе, що було. Це дуже важливо. Цей хлопець. «Поезія й літаки», ти це слухав? Прекрасна річ. Ти знаєш, що він записав альбом у будинку, де помер Інґмар Берґман? Ти чув його ТЕД-лекцію? Сила.

Це було найбільш членороздільне (за винятком хіба що шекспірівської цитати в домі Ґолденів) і єдине неапокаліптичне висловлювання, яке я коли-небудь чув із його уст.

— А ви це все звідки знаєте? — запитав я.

Його обличчя спохмурніло, а за компанію й лексика погрубішала.

— Від’їбися, — сказав він. — Яка тобі різниця.

Мені стало цікаво і, як виявилося, я таки мав у кишені зайвий квиток, оскільки Сучітра, звісно ж, працювала допізна.

— Якщо хочете зайти, — сказав я, — то поясніть мені.

Він опустив погляд на хідник і почав переминатися з ноги на ногу.

— Друзяка мене на нього присадив, — пробурмотів він. — На Баґрамській авіабазі. Було колись діло.

— Ви ветеран, — відказав я, щиро здивований.

— Треба докази? — гаркнув він. — Дай мені розібрану AR—15 і зав’яжи очі — будуть тобі, блядь, докази.

Саме тоді, якби моя система попередження була ввімкнена, я мав би зрозуміти, що не так усе добре, що цей чоловік перебуває на межі.

Але я почувався винним через те, що не зорієнтувався про його військову службу, а потім поглибив свою помилку, запитавши його про «друзяку», на що прозвучала відповідь, якої можна було сподіватися:

— Уже по ньому. Засідка в Пахтунхві. То даси мені тепер того сраного квитка?

Я спостерігав за ним під час концерту. Пісні були дотепні, навіть смішні, та його щоками котилися сльози.

У якийсь момент після цієї неочікуваної музичної здибанки — днів через два або три — йому таки втрапила до рук автоматична гвинтівка, яку він риторично забажав собі під «Ред фіш». Згідно зі свідченнями, які він дав у клініці «Маунт Сайнай Бет Ізреєл» — а точніше кажучи, з передсмертним зізнанням, — він не купив її, ані не вкрав. Він заявив, що його викрали в парку, а потім викрадачі дали йому гвинтівку й відпустили. Цю історію — неправдоподібну, навіть абсурдну, він витиснув із себе, ковтаючи слова й затинаючись, і, як на мене, її й на мить не варто було б сприймати за чисту монету, якби не два моменти: по-перше, це було передсмертне зізнання, а отже, його слід було потрактувати з належною серйозністю; по-друге, історія пролунала з уст Кінскі, а отже, беручи до уваги всі ті божевілля, які лунали з його уст, вона не була божевільніша за цілу решту, тож існував якийсь малесенький, божевільний шанс, що вона може бути правдою.

Версія Кінскі була більш-менш наступною. Коли, розповів він, на нього находила меланхолія, він вибирався в місто блукати відносно порожніми місцями, які можна знайти в північних околицях Центрального парку. Його заскочила злива, і він сховався, зіщулившись, під деревом, доки небеса не змилувались. (Примітка: Того конкретного дня, про який ідеться, дійсно наступила зміна погоди: після кількох теплих не по сезону днів і блакитного неба пустився холодний дощ.) — У цьому місці, з огляду на різке погіршення його фізичного стану, розповідь стала фрагментарною й невиразною. — До нього підійшли (двоє? троє? більше?) чоловіків, перевдягнені за клоунів — або Джокерів — він ужив обидва слова — які скрутили його, натягнули на голову мішок і зв’язали. — Або не зв’язали, а просто повели його кудись. — Або це був не мішок, а якась пов’язка на очі. — Він не бачив, куди йде, через мішок. — Або пов’язку. — Потім він опинився в задньому відсіку фургона, пов’язку зняли, і якийсь інший чоловік, теж перевдягнений за клоуна — чи Джокера — говорив із ним про — що? — вербування. — Щось там було про президентські вибори. Про їхню нелегітимність. Що їх крадуть. Що це переворот, організований медіями — потужними корпоративними інтересами — Китаєм — і американці мають відвоювати свою країну. — Важко було ствердити, чи це були власні настрої Кінскі, чи він просто повторював те, що йому сказав гаданий ватажок Джокерів у фургоні. — Потім, у якийсь момент, слова «Ми багато можемо перейняти від ісламських терористів. Їхню самопожертву». — Після цього багато незв’язностей, суміш нарікань, відчаю та його давніх пророцтв про невідворотну погибель. — «Нема задля чого жити». — «Америка». — От, мабуть, і все. Бригада медиків втрутилася й перервала прийняття свідчень. Почалися реанімаційні процедури. Він більше не озвався й протримався ще недовго. Усе це я склав, наскільки міг, у зв’язну розповідь із того, що з’явилося в пресі, і що міг із деякими труднощами відкопати сам.

Його друг загинув — хтозна, скільки друзів? — а сам він повернувся з війська психічно хворим. До того часу він утратив зв’язок з усіма, хто міг би ним заопікуватися, і скінчив як безхатько зі своєю маячнею про зброю. У ті роки, коли наші стежки перетиналися, його маячня змінювалася. Спочатку він виглядав, як хтось, налаштований проти вогнепальної зброї, хто боїться її поширення в Америці, й придумав, що вогнепальна зброя ожила; потім, коли до цього додався релігійний запал, він посилив свою апокаліптичну риторику; під кінець же, з клоунами чи без них, із Джокерами чи без, із викраденням чи без нього, він сам став прислужником рушниці, гарячої рушниці, що приносить щастя, і виконав її наказ: піф-паф, трах-бах, і загинули люди, та й він сам також.

Бо незаперечним фактом було те, що Кінскі напав на геловінський парад, і відкрив шквальний вогонь, у результаті якого