Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Дмитро Михайлович Кешеля
До нової книги знаного українського письменника Дмитра Кешелі “Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери” увійшли унікальні за стилем написання трагікомічні романи з народного життя. Трагедія й комедія, фантасмагорія і сучасні реалії, неповторна швейкіада закарпатського села — все це автор талановито поєднує із глибоким філософським осмисленням життя простих людей на зламі епох, на зламі держав.
Художнє оформлення Ярослава Дулейка
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дмитро Кешеля
Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери
ПРИРІЧАНСЬКІ ХАРАКТЕРИ,
або
ЖИТІЄ АБОРИГЕНІВ БЕЗСМЕРТНОГО СЕЛА
Частина перша
Легенди і дійсність,
або ж
Від Лисої скелі до зірок
Заспів,
або ж
Короткий екскурс в історію
Ось уже з добру сотню років у пам’яті людей, у крові птахів і між їх крилами тече Велика ріка. Із теперішніх прирічанців її ніхто вже не пригадує, але вряди-годи комусь із сельчан візьме та й присниться: широчінь така, що й очами не перейти на тамтой берег, вода глибока, зате чиста, — аж видно, як на дні, устеленому срібними камінцями, кохаються молоді пари риб. А що вже різних птахів цвіте на голубіні плеса — вік сиди на березі, не злічиш. То тут, то там забрели по груди у течію верби, низько схилили над водою пелехаті голови, і полощуть, сміючись, довге зелене волосся. Сонце бреде повільно угорі, а потім не витерпить, озирнеться, чи не підглядає хто, стрибне хутко із небес у ріку, пірне під хвилями, освіжиться, обтрусить із себе воду, весело хукне і полетить знову на свій шлях. Благодать така — прокидатись не хочеться.
— Агов, Маріє! — гукає сусідці через тин, ловлячи долонею позіхи, Меланя Федірцаня. — Небого, мала-бись здоров’ячко, ріка мені сеї ночі снила. Що це мало б віщувати?
— Ріка, кажеш?
— Ага! — скрадливо-веселим тоном мовить Меланя.
— То, мала-бись здоров’ячко, на добро. Певне, щастя якесь нині загостює у твоєму дворі, Меланю.
Якщо ріка жителям навколишніх сіл насниться, та ще й вода чиста, вірять — не на добре: чекай сльози, хворість, а то й біду. А в прирічанців навпаки — щастя.
Ріка, мабуть, і направду колись у давні часи текла попри село. Про це говорив і невеликий потік — щось бубнячи собі під ніс, біг підтюпцем через широчезну яругу. Про це кричали і птахи. Кожної весни цілі зграї, мандруючи на північ, зліталися довкола Прирічного. Інстинкт далеких предків, пам’ять крові говорили їм, що тут мала бути Велика ріка, мав бути спочинок перед далекою дорогою і їжа. Але натомість, завбачивши тільки жалюгідну поточину, яка, злякавшись такої сили-силенної непроханих гостей, намагалася якомога глибше сховатись у торішніх очеретах, птахи по кілька ночей не давали спати прирічанцям.
“Де ріка, де наша Велика ріка?” — кричали погрозливо цілими хорами у бік села, гадаючи, що прирічанці — люди нечесні і вкрали від них ріку та й сховали. У такі дні не було миру-гаразду і між самими сельчанами.
— Агов, Маріє! — гукає ранком Меланя Федірцаня сусідці.
— Цілу божу ніч око не зімкнула — так верещали небожата.
— А я нароблюся за цілий день, то хай громи б’ють під вуха, не почую, — мовить між іншим Марія і тим самим натякає Мелані, що та із початку весни ще жодного дня не вийшла на роботу у колгосп.
Меланя — непорочна душа — вдає, що нічого не зрозуміла, і продовжує гутірку.
— Може б, їм хоч півмішка зерна висипати, не збідніли б ачей, — підсолоджує розмову.
— А хіба вам хтось боронить, золота сусідко?
— Рада би душа, та в мене у коморі сеї зими усі миши від голоду виздихали, — печалиться Меланя.
— А що, наші миші від вас перенесли зерно до моєї комори? — кольнула Марія.
— Йой, йой, не притворяйся бідним ангелом, — голос Мелані суворіє, — сама виділа, як восени ваш Дмитро цілу підводу зерна уночі завіз. Певне, не миші йому у дарунок послали.
— Якщо виділи, золота сусідко, то хай вам очі більмами заволочить, — витягнула шию через тин Марія.
Цього було досить і Мелані. Схопила золоту сусідку за волосся і потягла до себе. Меланя теж не була із легкоруких — втрапила під тином кілок і вшкварила смачно Меланю по хребту. Зчинився рейвах. І вже не розрізнити, хто кричить голосніше — птахи чи люди.
Відсердившись, птахи по якімось часі гуртувалися у зграї. Зарікаючись більше ніколи не прилітати до Прирічного, з тяжким серцем піднімалися угору і, змітаючи крилами із неба випадково заблуклі снігові хмари, твердо тримались дороги на північ. Але інстинкт і голос крові предків були сильнішими за обіцянки — наступної весни нові покоління перелітних птахів знову шукали крилами біля Прирічного Велику ріку.
Про те, що вона дійсно таки текла сюди, говорили і черепашки, яких знаходили сельчани, проводячи під горою Меланею плантаж під майбутній виноградник, про це настійливо твердили і верби. Скільки їх не викорчовували на полях, неподалік яруґи, тоненькі пальці вербових прутиків витикалися щовесни із-під землі і, киваючи з докором на прирічанців, твердили своє: “Ми тут росли, тут, у глибинах, спочиває наше коріння, і в його жилах, у його пам’яті тече Велика ріка”.
Про те, що вона дійсно текла сюди, красномовно свідчила і сама назва села — Прирічне. Це тобі не Лопухово, не Вонігово, не Занька чи Воляче — навколишні села, а Прирічне. Вельми промовиста і поетична назва: “село при річці”, а може: “село, закохане у ріку”. Але куди текла ріка, коли і в які світи — як не билися в здогадках найсвітліші уми села — відповісти не могли. Лопухівці, скажімо, — певне, із завидків — твердили своє: прирічанці занадто люблять частуватись сливовицею і на похмілля, гамуючи “пожежу” в грудях, мало-помалу вихлебтали свою ж ріку. Вонігівці — теж із уїдливим помислом — радили дати ріку на всесвітній розшук…
Жарти жартами, але прирічанці, вельми ревниві до своєї історії, домоглися того, що голова колгоспу викликав аж із столиці геологічно-археологічну експедицію, аби просвітила лопухівців, вонігівців та інших і довела власні витоки історії Прирічного.
Однак, на превеликий жаль, веселі бородаті хлопці виявили значно більший інтерес не до ріки, а до винних підвалів, яких чимало ще з давніх часів видовбано у череві гори Мелані і де зараз у бочках зберігається чи не найкращий в області сонячний трунок.
Знаючи, яку велику місію має виконати експедиція, прирічанці не скупилися на частування, тому молоді симпатичні хлопці здебільшого виходили вранці до яруги не вивчати історію, а відмочувати у потоці тяжкі голови.
Пробувши отак в Прирічному з місяць, експедиція зібрала-таки кілька мішечків камінців, черепашок. Надалі ж хлопці прихопили на дорогу по величезній корчазі вина на брата, твердо пообіцяли вивчити матеріали, а результати неодмінно вислати, й без “будьте здорові” поїхали.
Такий поворот
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.