Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Тобто на двох ногах стоять і дві руки мають. Тільки і ноги не такі, й руки. Та й самі височенні, десь півтора сажні, виблискують, наче зі срібла зроблені. Так як же зроблені! Жодної клепки! Наче ото зі срібла цілком і вилиті! Тільки ж срібло — метал важкий, а ці ходять легко, як хижаки на полюванні. Тільки не те мене вразило, що все їх тіло наче у рицарських латах, як ото у музеях показують. А вразила їх голова. Бо така вона, що борони Боже! Ото як узяти рака, мавпу та черепаху, перемішати їх, а потім збільшити, ото буде голова тих чудовиськ!

— Матір Божа! — шепоче Федька, коли їх побачив. Їх благородь тільки очима кліпають, а я «Отче наш» читати почав, бо ж зрозумів, що смерть наша прийшла. У такому чудернацькому вигляді, але ж безсумнівна смерть.

Оці нові чудовиська, я їх Срібними назвав, підійшли до Слимаків. Ті в залізних оболонках схилилися і пищать з переляку. Один зі Срібних повиймав Слимаків з оболонок, кинув у мішок. Потім до акваріумів пішли. Перший відчинили. Там якісь істоти волохаті. Хотіли розбігтися, а у Срібних із рук шаблюки великі вилізли й порізали істот, наче капусту для діжки.

— От херня! — хрипко вилаялися їх благородь. А я ото подумав, що зараз десь уже страсний тиждень і ото мені страсті тепер будуть.

Срібні, між тим, далі пішли. Акваріум відкриють і дивляться. Якщо хтось  бігти намагається — вбивають. Якщо ні, то зачиняють.

— Ваша благородь, ви спокійно, бігти не намагайтеся, — кажу Мельникову, а в самого голос тремтить. Та всі ми тремтимо, наче осикові листки на осінньому вітрі. Ви б тих Срібних побачили — і самі б тремтіли, це вже неодмінно.

Підійшли вони до нас, відчинили акваріум, дивляться. А морди в них такі вже богопротивні, що якби не страшно, так блював би. Он Федька, бідолашний, знепритомнів, упав. Од погляду їх важкого. А я тримаюся. Зуби зчепив, пальці хрестом зробив, подумки «Отче наш» читаю і дивлюся тим чудовиськам прямо в їх богопротивні пики. А воно ж таке страховисько, що й пикою не назвеш. Помийниця якась із іклами. Очі маленькі, наче у свині, каламутні якісь і жорстокі, як ото у п’яного вбивці. Вирячилося, дивиться, а біля пащі в нього щось таке рухається, наче ото попихачі, щоб їжу запихати. І смердить від цієї тварини гірше, аніж від оселедця гнилого.

Витримали ми з їх благороддю погляд. Зачинили Срібні акваріум і пішли від нас Потім, мабуть, дим якийсь пустили, бо стало в голові паморочитися. Попадали ми, бо ноги нас не тримали, м’які зробилися, наче з пуху зроблені. Тут знову Срібні прийшли, витягли Федьку і з’їли. Ага, з’їли. Я оце так спокійно кажу, бо й тоді спокійно дивився. Наче ото уві сні. Дістали Федьку, порізали шаблюками своїми, які десь у руках ховали, потім м’ясо його жерли, далі хребет вирізали разом із головою й почали ним струшувати, наче п’яниця пляшкою.

Далі за нас узялися. Ото якби і нас їли, то ми б спротиву не чинили, бо ж не те що пальцем, повікою сіпнути не могли. Наче паралізовані. Тільки дивилися. Срібні нас витягли, щось мугикали над нами, потім чимось кольнули, і заплющилися в мені очі. Наче заснув. Що далі було — не пам’ятаю. І скільки було — теж.

А прокинувся від того, що падаю. Таке й раніше бувало. Особливо коли ото горілочки вип’єш звечора, то наче птаха у небі ширяєш. Але ж людину Бог не для польоту створив, то ото ширяєш, ширяєш, а потім падати починаєш. Стрімко і страшно. Від того страху і прокидаєшся. Спітнілий у ліжку. Але тут навпаки вийшло. Я прокинувся, а падаю. Вітер мене обдуває, аж дихати важко.

— Лайно! — несподівано кричить десь поруч їх благородь. Ну й здивувався я! Бо ото дуже вже нечасто їх благородь мені уві сні ввижався. Голі дівчата — то бувало, а їх благородь — ні. Мабуть, до неприємностей. — Ваню! — верещить наче різаний.

Заплющив я очі, потім знову розплющив. Сподівався, що прокинуся у власному ліжку з важкою головою. Тільки куди там! Розплющую я очі і бачу, що справді падаю, а їх благородь поруч. Летять. Ми летимо. Точніше, падаємо. Звідки — не знаю, а куди — так на землю. Он вона наближається, наче швидкий потяг на Петербург.

— Ваню! — знову кричить їх благородь. — Що робити?

Наче я знаю? Тобто я філер із досвідом, різне бачив, у яких тільки бувальцях не бував, але щоб ото з неба падати, так не падав.

— Ваню! — верещить Мельников.

— Ваша благородь! — кричу і я.

— Гинемо, Ваню?

— Гинемо!

Крутить їх благородь головою. А ми все летимо і летимо. Земля все ближче та ближче.

— Вибач мене, Ваню, за все! — волає їх благородь. Волати треба, бо у вухах лопотить, ледь чутно.

— І ви мене вибачте, ваша благородь! — кричу я.

— Ех, не хочеться помирати! Скільки справ не зроблених!

— Оце зрадіють бунтівники прокляті!

— Це ті Срібні все!

— Вони, потвори!

— Ех!

— Ох!

— Йоп! — як заволав їх благородь і кудись угору полетів. Точніше, не він угору, а я вниз. Дивлюся, що за спиною у їх благороді наче крила виросли і його тримають. Відчуваю, що в мене за спиною наплічник якийсь. Та й узагалі я одягнений, а не голий, як було. Тільки хотів подивитися, що там у наплічнику, як і мене смикнуло. Наче хтось за комір схопив. Ремені у тіло вп’ялися, і почало мене тягнути догори. Спочатку нічого не зрозумів, потім дивлюся, що вже не так швидко падаю, а над головою такі самі крила, як у їх благороді.

— Ваню! — ось і вони поруч літають.

— Ваша благородь!

— Врятувалися! — кричить. Мельников.

— Давайте на землю станемо, — прошу я. Бо ж знаю, що не кажи «гоп!», поки не перескочиш.

— Живі будемо — не помремо! — вже радіють дивовижному порятунку їх благородь. — Ваню!

Майже не падаємо, а потроху так спускаємося, і земля на нас не біжить, а поволі так наближається, наче губернаторська жінка на святковому балу. Я то, звісно, на таких балах не бував, але чув від знайомих швейцарів у всіх деталях.

— Летимо, Ваню! — не може заспокоїтися їх благородь. Летить поруч, ще ближче, а