Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

потім крила його в мої врізаються. Лопотять, переплітаються вони, наче бадилля огіркове. І вмить уже не летимо ми, а знову падаємо! — Ваню! — волає їх благородь, і вже йому не весело. Я щось там у мотузках копирсаюся, хочу роз’єднати крила, тільки куди там! Падаємо! У Туркестані один солдат із нашого полку послизнувся в горах і впав у провалля. На друзки розбився. Так то у прірву, а ми з неба падаємо! Дві плями тільки і залишиться! Ох, ваша благородь, ваша благородь!

Але ще з армії я привчений, що боротися треба до останнього. Як помреш, руки самі складуться, а до того — борися. Дивлюся я вниз і бачу, що там ліси. Дерева зелені. І серед тих дерев щось там виблискує. Озеро!

— Вода, ваша благородь! — кричу. Бо бачу, що ми прямісінько в те озеро падаємо.

— Вода? — не розуміє Мельников.

— Струнко! — волаю я йому, і він, як справжній служака, хоч дивується, а витягується у фрунт. Я теж. У такому вигляді і врізаємося у воду. Ох і удар, наче тисяча двірників лопатами своїми по сраці пригостила. Розрізаю воду, на глибину йду, коли смикає мене щось. То крила наші, до яких ми прив’язані, у воді гальмують і зупиняють нас. Глибоко ми, аж у вухах тисне, починаю випливати, але яке там плисти, коли мотузки з крил сповили мене, наче немовля у люльці. Тут уже дихати треба, а як дихати, коли я під водою? Кручуся у мотузках, наче муха в окропі, вирватися не можу. Мабуть би там і загинув, коли щось як різоне мене. Дивлюся, а то їх благородь! Без мотузок і з ножакою в руці! Мене звільнив і штовхнув до поверхні. Давай ми гребти. Груди вже аж розриває, у голові паморочиться, але не можна рота відкривати.

Коли нарешті випірнули. Як давай повітря хапати, наче то амброзія яка. Амброзія — це такий райський харч, яким раніше героїв усяких годували. Я в лубках про нього читав, що смакота неймовірна, ну наче майонез. А майонез — це сметана така хранцюзька, смачна, зараза, та ситна.

Ото плаваємо і дихаємо, дихаємо, дихаємо, наче перед смертю.

— Живі! Ваню! Живі! — кричить нарешті їх благородь. Аж у губи розцілував. Кричить, сміється, потім на мене дивиться.

— Ваню, ти чого?

А я чого? Я-то теж радів, коли дивлюся, наче колода якась до їх благороді зі спини підпливає. Ну, колода і колода, чорна якась, то й що? Але ж колода та якось занадто швидко плаває. І на колоді тій два равлики сидять, на очі схожі. На хижі такі очі.

— Ваню, та що з тобою? — кричить Мельников.

А я у нього ніж беру з руки. Колода все ближче.

— Ваню? — нічого не розуміє їх благородь. Я його відштовхую і бачу, як колода вже поруч і пащу відкрила, таку величезну, що туди не те що людина, а і корова влізе. Ото в ту пащу я й пірнув різко. Аж по саму горлянку. Воно давай мене щелепами стискати, та тільки ж для цього розгін потрібен, щоб аж клацнули, а тут який розгін, коли я всю пащу зайняв, а ще ножем у горлянку б’ю. Ох забилася істота, ковтати хотіла, потім хоча б виплюнути, а я все її ножем ізсередини чикрижу. Коли щелепи ослабли, виліз я з чудовиська і до поверхні поплив. Випірнув.

— Ваню! — знову їх благородь кричить. — Ваню! Де чудовисько?

— Та вбив я його, здається, — кажу я, коли відхекався трохи.

— Ваню, та це ж крокодил був! Принаймні схожий! Страшний звір, вони у Африці живуть, і у воді їх перемогти неможливо! — розійшлися їх благородь, плавають навколо мене, кричать. — А ти зміг! Ти герой, Ваню! Самого крокодила вбив! Крокодила! То ж справжнє чудовисько!

— Ага, важка звірюка, — погоджуюся. — Попливли до берега Не місце людині у воді.

Тільки ми плисти, а тут як почало з берегів у воду шубовстати. Таких самих чудовиськ до біса Не десятки навіть, а сотні. І всі до нас пливуть. З берегів, а ми ото в озері, наче в оточенні.

— Ваню? — вже тихенько каже їх благородь.

— Моліться, ваша благородь, — кажу йому. Бо й ще з одним важко було б, а їх сотні. Розірвуть нас на шматки. Як ото колись хлопців наших у Туркестані натовп розірвав. І залишків не знайшли.

— Ваню, дай ніж. Сам собі край покладу, щоб від крокодила поганого смерть не приймати, — шепотить їх благородь і руками розводить у воді, щоб на поверхні триматися.

— Ні, ваша благородь, то гріх, себе вбивати. Моліться краще.

Ото борсаємося потроху в воді і дивимося, як з усіх боків пливуть до нас ті чорні чудовиська. Тільки оченята стирчать та ніс із води. Швидко йдуть, наче есмінці які. Багато їх. Сотні. Все менше коло хижих очей, все ближче пащі ті.

— Погана смерть, — шепоче їх благородь.

— Яку Господь послав, за таку і подякуємо.

Чесно думав, що смерть прийшла, бо ж сотні чудовиськ кровожерливих і хижих. Ось уже до нас їм зовсім трохи залишилося, вишикувалися вони навколо цілим військом і дивляться. Наче чекають, хто ж перший кинеться на нас Чогось вагаються, коли он розступаються чудовиська, і пливе до нас потвора. Якщо інші розміром із сосну п’ятдесятирічну, то це одоробло — наче дуб віковий. Не велике, а страшенно велике. Пащу тільки відкрив трохи, а туди вже ми з їх благороддю не схиляючись увійти можемо. Ще відкрив — туди ледь не екіпаж цілий із кіньми в’їхати може. А як зовсім відкрив, то аж сутеніти навколо почало. Ото всі поплічники того чудовиська завмерли, а воно хвостищем своїм вдарило і попливло на нас, щоб злизати, наче корова сіль.

— Ну, Ваню, бувай, — тихенько так каже їх благородь, і голос у нього тремтить.

Я й відповісти не встиг, бо як засвистить щось у повітрі. Аж вуха позакладало! А потім вибухне! І як полетять із того величезного чудовиська шматки у всі боки! Наче ото воно бомбу проковтнуло.

І щось наче над нами промайнуло. І засвистіло по-дивному. Щось страшне, бо дрібніші чудовиська, замість того, щоб на нас кидатися, як почали тікати! Аж скипіло озеро від їхнього переляку, за хвилину куди тільки й ділися ті дровиняки зубаті, які ледь нас не з’їли!