Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Іменем государя імператора, стій! — кричить їх благородь. Далі від променів стрибає і стріляти не забуває. А самовар усе вище.

— Ваша благородь, тікайте! — кричу я, теж уже на галявину вискочив. Мельников на мене подивився, а тут із самовара як випаде темне щось. Схоже на сітку рибальську. Прямо на штабс-капітана. З ніг збила, сплутала їх благородь і нагору потягла, наче рибу.

— Рятуй їх благородь! — кричить Митрофан. Усі втрьох ми кинулися. Але Скоробагатько перечепився об шматок солдата, що на землі валявся. То добігли лише я та Федька. А їх благородь у сітці вже високо борсається. Я стрибнув, ледь схопився руками за ту сітку. А Федька вже у мене на ногах повис І ото як полетимо вгору, до самовара Встиг я ще подивитися на нічний ліс, що під нами нісся. А потім затягнуло нас усередину і пирснуло якимось димом, що вмить мені запаморочилося, і знепритомнів я.

Коли очуняв трохи, дивлюся, що лежу бозна-де. У ящику, чи що. Тільки не звичайному, а скляному. У панів у таких ящиках риб тримають. Не тих, що на їжу, а гарненьких, для звеселяння очей. Зветься такий ящик акваріумом, коштує багато грошей. І ось у такому акваріумі я, замість риби. Нехай би лише я, але ж поруч і Федька! Що там Федька! Он і їх благородь! Голі! О Господи, і ми теж голі! Ну ото наче в лазні! Навіть немає чим сором прикрити! Я аж злякався, що оце в такому непартикулярному вигляді перед начальством буду. Добре, що непритомні їх благородь лежать, а то не знаю, що й робити. Давай оглядатися, щоб хоч якусь ганчірку знайти та прикритися. А немає нічого! Порожній акваріум. Потім ще придивився, а з акваріума видно якесь приміщення. Таке, що ніколи не бачив. Світло слабке, щось миготить.

— Де я? — шепочуть їх благородь. Прокинулися.

— Ваню? — дивляться здивовано на мій голий вигляд.

— Роздягли нас, ваша благородь! Вже вибачайте, — доповідаю. Мельников на себе подивився і аж зашарівся. Не звик перед підлеглими голяка давати.

Скоро і Федька отямився. Згадали ми ті події в лісі. Так виходило, що ті двоє викрали нас і заперли до самовара. В акваріум. Бачимо, що в самоварі ще декілька їх. І всі заповнені. В одному діти малі. Аж шестеро. Скоріше за все, серед них і дитина Гусятинського. Принаймні за віком є схожа. А в інших так таке сидить, що й сказати важко. Якісь такі дивні істоти, потвори скоріше, одні слизькі, наче ото холодець поганий, інші в панцирах, наче черепаха, ще такі, на раків схожі, тільки розміром з віз, або он зміюки величезні. Страшно і дивитися!

— Чуєш, Вань, а ми летимо, — кажуть їх благородь.

— Летимо?

— Підлога тремтить. Я от двічі на аероплані літав, то схоже було, — киває Мельников.

Я і сам прислухаюся до ніг. А воно таки тремтить. Так ми летіли бозна-скільки, бо ж годинників не було, щоб час подивитися. Нам у акваріум запускали щось таке огидне. Не одразу й зрозуміли, що його їсти треба. Це Федька здогадався, перший скуштував ту гидоту. Кривився, бо ж несмачне, але їв, бо ж голодні. Потім і ми з їх благороддю доєдналися. Важче було з тим, щоб до вітру ходити. У акваріумі посудина час від часу з’являлася. Але от виявилося, що Мельников, як людина культурна, не міг при інших. Ото і сяде вже, у самого аж очі вирячені, бо ж давно до вітру не ходив, а ми поруч — і не може. Хоч його вже аж роздуло всього.

— Ваша благородь, ми відвернемося, очі заплющимо, вуха затнемо, наче і немає нас. Насправді ж немає. Давайте вже, — турбуюся я про їх благородь.

— Ви-то очі заплющите, а вони! — киває їх благородь у залу. А там же ті двоє, які нас викрали. Дивні, ще дивніші, аніж ті, що в акваріумах. Плащі чорні зняли, і виявилося, що вони насправді з заліза. Не тільки з заліза, а ще з інших матеріалів. Ото наче ляльки величезні. Майже залізні люди. Можуть ходити, можуть на колесах їздити. Тільки голова у них не в голові. У грудях у цих ляльок акваріуми невеличкі, і в них дебелі шматки слизу плавають. І ото так виходить, що слиз той усім і керує. — Як таке бути може, Ваню? — питає їх благородь. — Слиз же!

А я не знаю, що й відповісти. Таки слиз. Холодець якийсь. Його б хріном намацюлити та з’їсти під горілку, а воно ось так.

— І навіщо ми їм? — дивується їх благородь.

— Та хіба не зрозуміло? — дивуюся вже я, хоча при начальстві якщо і дивуватися, то тільки керівній мудрості та завбачливості або сміливості. — Мабуть, на ярмарок якийсь нас везуть чи до цирку.

— Якого цирку?

— Ну, ось подивіться. Он інші акваріуми, і там різні тварі сидять. Це як ото ловці, що тварин ловлять. Коли я служив у Туркестана, так якось ловили ми тигру для Бухарського еміра Добре нам заплатив той емір, гладкий такий дядько, з бородою, і шаблю завжди з собою носить. То оце і нас разом з іншими так само спіймали, — я розповідаю, їх благородь дивляться на мене, наче хтось на нові ворота Щось собі розумують.

— Що! — волають несподівано. — Мене, російського офіцера, на ярмарок! До цирку, наче тварину якусь! Не бувати такому! — кидаються до стінки акваріума цього, і давай лупцювати кулаками. Та тільки ж стінка, хоч і скляна, а міцна, кулаки відлітають, наче від каменю. Побилися їх благородь і сіли. Летимо далі.

Бозна-скільки часу минуло, коли зчинився галас Отой слиз у залізі, я їх Слимаками назвав, чомусь почав страшенно нервувати. Потім трясти нас почало, потім бити, як ото на кораблі у шторм. Я якось із Криму до Одеси ходив, то знаю, що це таке. Трясе нас, кидає, наче груші на вітрі, потім удар, задимилося все, Слимаки кричати припинили, завмерли у своїх залізних оболонках, наче неживі. Якийсь скрегіт почувся, відчинилися двері, й усередину цього самовара зайшли двоє. Ото не знаю, як їх і описати. Такі страшні і незвичайні. Але ж у філера пам’ять мусить бути пречудова, щоб раз побачив і навіки запам’ятав. То досі перед очима стоять.

Значить, за тілобудовою схожі вони були на людей.