Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

— Не лякайся, сеньйоро, — сказав я, — доктор ніколи не насмілиться визнати, що він краде трупи з цвинтаря капуцинів, а ці останні, приписуючи все це дияволу, не захочуть признатися, що сатана набрав такої сили в їх святому притулку.

Тоді дама зі стилетом, суворо глянувши на мене, промовила:

— Але ти, хлопче, хто нам поручиться, що ти можеш мовчати?

— Мене, — відповів я, — мала сьогодні судити хунта театинців під головуванням представника інквізиції. Мені, без сумніву, присудили б тисячу ударів. І якщо ти, сеньйоро, сховаєш мене від світу, то можеш бути впевнена, що я збережу таємницю.

Замість відповіді дама зі стилетом підняла кришку люка в кутку кімнати й дала мені знак, щоб я спустився під землю. Я послухався наказу, і підлога замкнулася за мною.

Я спускався зовсім темними сходами, які вели в таке ж темне підземелля. Зачепився за стовп, відчув ланцюги під рукою, ногами намацав надгробний камінь із залізним хрестом. Правду сказати, ці сумні предмети аж ніяк не запрошували до сну, але я був у тому щасливому віці, коли втома перемагає все інше. Я простягся на мармурі надгробка і незабаром міцно заснув.

Прокинувшись наступного дня, я помітив, що мою в’язницю освітлює лампа, підвішена в бічному підземеллі, відокремленому від мого залізною решіткою. Незабаром дама зі стилетом з’явилася біля решітки й поставила кошик, накритий серветкою. Вона хотіла щось сказати, але сльози тамували її голос. Тому вона пішла, знаками давши мені зрозуміти, що це місце пробуджує в ній страшні спогади. В кошику я знайшов найрізноманітніші харчі й кілька книжок. Хльости перестали мене непокоїти, і я був певен, що не зустрінуся з жодним театинцем; ці думки привели до того, що день у мене пройшов приємно.

Наступного дня їсти мені принесла молода вдова. І вона також хотіла говорити, але в неї забракло сил, тому вона пішла, так і не промовивши ні слова. Назавтра вона повернулася знову; в руці тримала кошик, який подала мені крізь ґрати. В тій частині підземелля, де вона знаходилась, стояло величезне розп’яття. Вона кинулася на коліна перед цим образом нашого Спасителя і такими словами почала молитися:

— Великий Боже! Під цим мармуром спочивають останки чулої і ніжної істоти, над якими жорстоко поглумилися. Сьогодні вона, без сумніву, перебуває поміж ангелами, прообразом яких вона була на землі, і благає твого милосердя для жорстокого убивці, для тієї, яка помстилася за її смерть, і для тієї нещасної, яка стала мимовільною співучасницею і жертвою стількох жахів.

Після цих слів дама стишеним голосом, але з великою ревністю молилася далі. Нарешті підвелася, наблизилася до решітки й, дещо заспокоєна, сказала мені:

— Молодий мій приятелю, скажи, чи тобі чогось не бракує і в чому ми можемо тобі прислужитися.

— Сеньйоро, — відповів я, — я маю тітку, яку звуть Даланоса і яка живе біля театинців. Я був би радий, якби її сповістили, що я живий і знаходжуся в безпечному місці.

— Подібне доручення, — сказала дама, — могло б наразити нас на небезпеку. Але я обіцяю тобі, що подумаю над тим, як заспокоїти твою тітку.

— Ти, сеньйоро, є ангелом доброти, — промовив я, — а чоловік, який зробив тебе нещасною, мав бути чудиськом.

— Ти помиляєшся, мій друже, — відповіла дама. — Він був найкращим і найніжнішим з людей.

Наступного дня їсти мені принесла друга дама. Цього разу вона видалася мені менш обуреною, а принаймні більше панувала над собою.

— Дитино моя, — сказала вона, — я особисто була у твоєї тітки; схоже, що та жінка любить тебе, як власного сина. Ти що, вже не маєш батьків?

Я відповів, що мати вже нежива і що нещасливо впавши в каламар мого батька, я був навічно вигнаний з його дому. Дама зажадала, щоб я їй пояснив ці слова. Я розповів їй свої пригоди, які викликали усмішку на її устах.

— Здається мені, що я розсміялася, а цього зі мною вже давно не було. Я теж мала сина, який спочиває під цим мармуровим надгробком, на якому ти сидиш. І рада була б віднайти його в тобі. Я була годувальницею герцоґині Сидонії, бо походжу з села, але маю серце, яке вміє любити й ненавидіти, і вір мені, що люди з таким характером завжди чогось варті.

Я подякував дамі, запевнивши її, що до могили збережу до неї синівські почуття.

Таким чином минуло кілька тижнів, і обидві дами щораз більше до мене звикали. Годувальниця поводилася зі мною так, як з сином, а герцоґиня ставилася до мене дуже прихильно й часто проводила довгі години в підземеллі.

Одного дня, коли вона здалася мені не такою сумною, як зазвичай, я насмілився попросити її розповісти мені про свої нещастя. Вона довго опиралася, але врешті піддалася моїм наполяганням і почала так:

Історія герцоґині Медіни Сидонії

Я єдина донька дона Емануеля де Вальфлорида, першого державного секретаря, який недавно помер. Його смерть оплакувалась не тільки його повелителем, але також, як мені казали, при дворах, що є союзниками нашого могутнього монарха. Лише в останні роки його життя я як слід пізнала цього чудового чоловіка.

Молодість я провела в Астурії біля матері, яка, розлучившись із чоловіком після кількох років подружнього життя, жила у свого батька маркіза Асторґаса, єдиною спадкоємицею якого вона була.

Я не знаю, якою мірою мати заслужила на втрату кохання свого чоловіка, пам’ятаю лиш, що її довгих життєвих страждань було цілком достатньо, щоб спокутувати найстрашніші провини. Вона завжди була охоплена сумом, сльози блищали в кожному її погляді, біль був у кожній усмішці, навіть сну спокійного вона не мала, бо він весь час переривався риданнями й зітханнями.

Однак розлучення не було повним. Мати регулярно діставала листи від свого чоловіка і так же регулярно йому відповідала. Два рази вона відвідувала його в Мадриді, але серце його було для неї закрите раз і назавжди. Маркіза мала ніжну душу, яка потребувала любові, тому всю свою прив’язаність вона віддала батькові, і це почуття, яке сягало мало не екзальтації, дещо пом’якшувало гіркоту її довгих страждань.

Щодо мене, то мені важко окреслити почуття, які виявляла до мене мати. Вона, без сумніву, любила мене, але можна було сказати, що вона боїться скеровувати моє життя. Вона не тільки нічому мене не навчала, але навіть порадити нічого мені не наважувалась; одне слово, якщо мені дозволено буде так