read-books.club » Сучасна проза » Рукопис, знайдений у Сараґосі 📚 - Українською

Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Рукопис, знайдений у Сараґосі" автора Ян Потоцький. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 89 90 91 ... 203
Перейти на сторінку:
і якраз мали цим зайнятися, коли привиди розігнали гробарів, які з’явилися лише на світанку, тихенько крадучись і тримаючись один за другого. Великий страх охопив їх, коли вони побачили, що тіло маркіза зникло. Вони вирішили, що це, без сумніву, диявол викрав його.

Незабаром збіглися всі монахи, озброєні кропилами; кропили, виганяли диявола й горлали що було сил. Щодо мене, то я вже падав від утоми, тому кинувся на солому й одразу заснув.

Наступного дня перша моя думка була про кару, яку мені готували, а друга — про те, як її уникнути. Вейрас і я настільки звикли закрадатися в спіжарню, що видирання на мури давалося нам надзвичайно легко. А ще ми вміли витягати з вікон ґрати й вставляти їх назад, не пошкоджуючи стін. Я витягнув ножа з кишені й вирвав цвях з віконної лутки; тим цвяхом я збирався розхитати один з прутів решітки. Працював я без відпочинку аж до полудня. Тоді відкрилося віконечко в дверях моєї в’язниці, і я пізнав лице послушника, який нам прислужував у спальні. Він подав мені шматок хліба і глечик води й запитав, чи не треба ще чогось. Я попросив його, аби він пішов до отця Санудо й сказав, що я прошу прислати мені постіль; бо цілком справедливо, аби мене було покарано, але не треба примушувати мене бабратися в бруді.

Було визнано, що я маю рацію, прислали мені те, чого я просив, і навіть додали якогось холодного м’яса, щоб я не охляв з голоду. Я обережно спробував довідатися чогось про Вейраса; виявилося, що він не був ув’язнений. Я із задоволенням переконався, що винних не шукали. Запитав, коли мене буде покарано. Послушник відповів, що не знає, але що звичайно дають три дні на роздуми. Більшого мені й не треба було, і я повністю заспокоївся.

Воду, яку мені принесли, я використав, щоб зволожити стіну, і праця моя посувалася швидко. На третій день решітку легко можна було вийняти. Тоді я подер на смуги ковдру й простирадла, сплів мотуз, який можна було вжити замість драбини, і чекав ночі, щоб утекти. У мене й справді вже не залишалося часу, бо послушник сповістив мені, що наступного дня мене судитиме хунта, яка складатиметься з театинців під головуванням члена святої інквізиції.

Під вечір знову принесли тіло, накрите чорним сукном зі сріблястою бахромою. Я здогадався, що це має бути той знаменитий небіжчик, про якого згадував Санґре Морено.

Як тільки настала ніч і в монастирі зробилося тихо, я вийняв решітку, прив’язав драбинку й уже мав спускатися, як на цвинтарному мурі з’явилися привиди. Це були, як ви можете здогадатися, учні доктора. Вони пішли просто до знаменитого небіжчика й підняли його, не чіпаючи при цьому сукна зі сріблястою бахромою. Як тільки вони пішли, я відчинив вікно й щасливо спустився. Потім я хотів сперти об мур перші ж ноші й перелізти на другий бік.

Я саме узявся до цього, коли почув, як відмикається цвинтарна брама. Тоді я швиденько втік на паперть, ліг на ноші й накрився сукном з бахромою, проте підняв один ріг, аби бачити, що діятиметься далі.

Спершу увійшов якийсь конюший, весь у чорному, зі смолоскипом в одній і шпагою в другій руці. За ним ішли слуги, одягнені в жалобні шати, нарешті дама надзвичайної краси, від голови до ніг огорнута чорним крепом. Потопаючи в сльозах, вона наблизилася до нош, на яких я лежав, і, впавши на коліна, стала гірко нарікати такими словами:

— О дорогі останки найкоханішого з чоловіків! Чому ж я не можу, як друга Артемізія, змішати ваш попіл з моєю їжею, щоб він кружляв у моїй крові й оживив це серце, яке завжди билося тільки для тебе! Але оскільки віра забороняє мені послужити тобі живою гробницею, то я прагну принаймні вирвати тебе з цього юрмища небіжчиків, прагну кожного дня гіркими сльозами поливати квіти, що виростуть на твоїй могилі, де останній мій подих незабаром поєднає нас.

Сказавши це, дама обернулася до конюшого, говорячи:

— Дон Дієґо, накажи взяти тіло твого сеньйора; ми поховаємо його в каплиці в саду.

Одразу четверо кремезних слуг схопили ноші. Гадаючи, що несуть умерлого, вони не дуже й помилялися, бо я справді був напівмертвий від страху.

Коли циган дійшов до цього місця в своїй розповіді, йому дали знати, що справи табору вимагають його присутності. Він покинув нас, і вже до вечора ми не бачилися.

День двадцять сьомий

Наступного дня ми ще залишалися на місці. Циган мав вільний час; Ребека скористалася першою ж можливістю й попросила продовження пригод; ватажок охоче погодився з її проханням і почав такими словами:

Продовження історії ватажка циган

Коли мене несли на ношах, я розпоров шов у сукні, яким був накритий, і побачив, що дама сіла в лектику, обтягнену чорною матерією, конюший їхав верхи поряд із нею, а слуги, які мене несли, мінялися, щоб швидше бігти.

З Бурґоса ми вийшли, не пам’ятаю вже, через яку браму, і йшли близько години, а тоді затрималися біля входу в сад. Мене занесли в павільйон і поклали посеред кімнати, оббитої чорною тканиною і слабо освітленої кількома лампами.

— Дон Дієґо, — звернулася дама до свого конюшого, — залиш мене саму, я хочу плакати над цими коханими останками, з якими мене невдовзі поєднає мій біль.

Коли конюший пішов, дама сіла переді мною і сказала:

— Мучителю, ось куди тебе нарешті привела твоя шалена лють! Ти засудив нас, не вислухавши, — як же ти тепер відповідатимеш перед страшним судом вічності?

У цю мить до кімнати увірвалася друга жінка, схожа на фурію, з розпущеним волоссям і зі стилетом в руці.

— Де, — закричала вона, — нікчемний труп цього чудиська в людській постаті? Я зараз дізнаюся, чи були в нього нутрощі, розірву їх, добуду те безжалісне серце, роздеру його власними руками й заспокою свій шал!

Вирішивши, що настав час дати знати цим сеньйорам, з ким вони мають справу, я виліз з-під сукна і, впавши до ніг дами зі стилетом, вигукнув:

— Сеньйоро, змилуйся над бідним студентом, який сховався під це сукно, рятуючись від хльостів!

— Нещасний хлопче, — скрикнула дама, — а що сталося з тілом герцоґа Сидонії?

— Цієї ночі, — відповів я, — його викрали учні доктора Санґре Морено.

— Боже милосердний! — перервала мене дама. — Він один

1 ... 89 90 91 ... 203
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рукопис, знайдений у Сараґосі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"