Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Десь попереду пролунав приглушений сміх — низький, глузливий. Двоє Рейдерів визирнули з-за перекинутого столу, їхні силуети ледве виднілись у мороці. Вони спостерігали, як він уникав їхньої пастки, і, здавалось, насолоджувались.

Максим не роздумував. Увімкнув ліхтарик і спрямував яскравий промінь прямо їм в обличчя. Рейдери здригнулись, прикривши очі від світла, — коротка мить заціпеніння, якої йому вистачило. Він підхопився, одним рухом зайнявши позицію за бетонною колоною.

— Ну ж бо, хлопці, давайте, — прошепотів він крізь стиснуті зуби, куточок рота смикнувся в цинічній усмішці.

Промінь ліхтаря ковзнув за ними, але Рейдери, мов тіні, зірвались із місця й розбіглися в різні боки. Максим вилаявся подумки й кинувся за одним із них, не даючи собі часу на вагання. Кроки гучно відбивались від склепінь будівлі, луна множила звук у порожнечі. Щоразу, коли здавалось, що він ось-ось наздожене, силует вислизав у темряву, зникаючи в лабіринті коридорів.

Він не збавляв темпу, дихання рвалось, але очі шукали кожен рух. Рейдери знали це місце краще — їхні кроки були відточеними, майже беззвучними, наче вони танцювали в цьому хаосі уламків і тіней. Максим стиснув пістолет міцніше, його холодна зосередженість тримала його в грі. Це був їхній дім, але він не збирався ставати їхньою здобиччю.

Коридор різко обірвався перед металевим люком, наполовину зсунутим убік. Максим не вагався — стрибнув униз, приземлившись у підземному приміщенні. Вологий запах машинного масла й цвілі вдарив у ніс, а тиша гуділа у вухах, ніби живий тиск. Підземний гараж розкинувся перед ним — промінь ліхтаря вихопив із темряви остови старих машин, похилені стелажі й розкидані інструменти. Усе тут застигло в часі, покинутий шматок світу, що давно не бачив світла.

Він рушив уперед, тримаючи пістолет напоготові. Кожен крок відлунював глухо, бетонна підлога зрадницьки підсилювала звук, ніби попереджаючи про його присутність. Темрява поглинала все за межами вузького променя, створюючи відчуття, що за кожним кутом чатує небезпека. Максим рухався тихо, наскільки міг, але відчував себе чужинцем у цьому мертвому просторі.

На мить він зупинився, прислухаючись. Тиша була густою — лише його дихання й далеке капання води десь у глибині. Він ступив ще кілька кроків, обходячи скелет старого позашляховика, коли раптом щось зашелестіло попереду — слабкий, але чіткий звук. Кроки? Дихання? Щури? Максим завмер, міцніше стиснув пістолет і повільно повернув ліхтарик у бік шуму, стараючись не видати себе.

Рейдери грали з ним, і він це знав. Їхні кроки лунали то з одного боку, то з іншого — близькі, але невловимі. Промінь метлявся, вихоплюючи порожні кути, тіні машин, але щоразу, коли він наближався, там нікого не було. Вони вимотували його: швидкі перебіжки, скрип металу, шелест сміття під ногами — усе це було знущанням, розрахованою грою.

— Суки… — прошепотів він крізь зуби, відчуваючи, як злість повільно розтікається всередині.

Піт котився по скронях, дихання важчало, але він тримав себе в руках. Розум кричав: "Вони хочуть, щоб ти зірвався. Не ведись." Та з кожним новим звуком терпіння тріскалось, як тонкий лід. Рейдери не нападали — вони чекали, виснажуючи його, підштовхуючи до помилки.

— Досить ховатися! — вирвалось у нього голосніше, ніж він планував. Луна рознесла слова по гаражу, і на мить усе стихло.

Ця тиша була гіршою за шум — гнітюча, напружена, ніби перед ударом. Максим стиснув щелепи, м’язи напружились до межі. Десь у глибині пролунав слабкий звук кроків. Ліхтарик рвонув туди, але знову — лише порожнеча, тіні й уламки.

"Вони чекають, поки я видихнусь… або облажаюсь," — промайнуло в голові. Він уповільнив крок, змушуючи себе дихати рівно, повернути контроль. Але Рейдери не зупинялись — їхня гра тривала, і злість у ньому наростала, як шторм.

Кожен їхній шурхіт ставав нестерпним, як дзижчання над вухом. Терпіння луснуло раптово, як пружина.

— Досить! — закричав він, і голос прогримів під склепіннями, відбиваючись від стін.

На мить гараж здригнувся — слабкий тремор пробіг бетоном. І раптом один із Рейдерів, що ховався в тіні за стелажем, відлетів назад, ніби невидима сила жбурнула його до стіни. Він гепнувся об цеглу з глухим стуком, зойкнувши від удару. Максим різко повернувся, його погляд уп’явся в лежачу постать. Рейдер ворушвся, намагаючись підвестись, але був оглушений.

Максим ступив уперед, пістолет націлений, готовий схопити його. Але той, похитуючись, уже рвонув до дверей у дальньому куті гаража. Максим кинувся навздогін, ноги гуділи від утоми, але він не зупинявся. Рейдер проскочив крізь прохід і зник за дверима.

— Ну скільки можна, — вирвалось у нього, роздратування змішалось із холодною рішучістю.

Він зупинився біля дверей, притиснувшись до стіни. Дихання рвалось, але очі горіли — він був готовий іти до кінця, хоч би куди це його завело.

Максим стояв біля дверей, притиснувшись до стіни, коли позаду почулися кроки — повільні, розмірені, ніби хтось не поспішав видавати свою присутність. Він видихнув, напружуючи слух, і різко повернувся. Перед ним стояли двоє Рейдерів — високі, закутані в пошарпаний одяг, із холодними поглядами, що пронизували темряву. Їхні руки лежали на зброї, але вони не нападали.

Максим повільно опустив пістолет і відкинув його убік — жест неквапливий, але чіткий. Його очі не відривалися від їхніх.