Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Вітер із річки зашумів, піднявши клуби пилу й обривки паперу, що гнили серед уламків. Тривожний звук розірвав тишу, нагадавши Максиму, що Пустота не чекає ні на кого. Він підвівся, сховав жетон у кишеню куртки — туди, де тримав те, що ще мало значення. Останній погляд на Артема — спотворений силует із порожніми очницями — і Максим розвернувся, крокуючи далі по мосту. Темрява поступово поглинала останки, ховаючи їх у своїй густій пелені.

Він рухався швидко, але обережно, тримаючись тіней, де вцілілі перила ще давали хоч якийсь захист. Міст скрипів під ногами, вітер шарпав іржаві конструкції, але жоден звук не видавав присутності ворога. Максим перетнув його, відчуваючи, як напруга Пустоти тисне на плечі, ніби попереджаючи про те, що попереду — територія Рейдерів.

Далі шлях пролягав через розбиту рівнину — уламки асфальту, колючки й залишки старих таборів. Ніч була його союзником, ховаючи від чужих очей, але кожен шурхіт змушував напружуватись. Він ішов годинами, обходячи місця, де Блукачі могли чатувати, поки вдалині не з’явився слабкий відблиск — вогнище, що ледве тліло в темряві.

Максим обережно наблизився, присівши навпочіпки біля вугликів, що мерехтіли під тонким шаром попелу. Слабке світло кидало тіні на обгорілі гілки й порожні консервні банки, розкидані навколо. Він уважно оглянув сліди: відбитки чобіт у пилюці, недоїдки, погано загашений вогонь. Тут нещодавно були люди — можливо, Рейдери, можливо, просто бродяги. Але тепер усе затихло, і ця моторошна тиша давила сильніше, ніж будь-який шум.

Він напружив слух, вловлюючи кожен звук. Раптом крізь густу темряву долинув ледь чутний шурхіт — швидкі, легкі кроки, ніби хтось пробіг зовсім поруч. Максим миттєво напружився, рука плавно ковзнула до кобури, але він не видав себе ні звуком, ні рухом. Серце закалатало, але дихання лишилось рівним, тихим — як у хижака, що чекає.

Кроки повторились, переміщаючись то праворуч, то ліворуч, уривчасті й обережні, ніби хтось намагався зрозуміти, де він, або замкнути його в кільце. Максим повільно опустився нижче, сховавшись у тіні біля вогнища. Попереду виднілись залишки зруйнованої стіни — ідеальне укриття, якщо доведеться битися. Зброя залишалась у кобурі, але пальці лежали поруч, готові діяти.

Ще один шурхіт, цього разу ближче. Хтось був зовсім поруч.

Тиша впала раптово, густа й важка, ніби Пустота завмерла разом із ним. Навіть його дихання здавалось надто гучним у цій мертвій порожнечі. Хтось чи щось зупинилось, вичікуючи, як і він.

Максим перевів погляд туди, де пролунав останній звук. Очі звикли до темряви, але розгледіти вдалось лише смутні обриси каменів і уламків. Потім — слабкий хрускіт гілки, ледь чутний, але надто близький. Хтось наближався.

Він затримав подих, прислухаючись ще кілька секунд. Тиша. Лише вітер ліниво пронісся крізь руїни, ворушачи сміття. Чи то його не помітили, чи то той, хто був поруч, вирішив не ризикувати. Максим повільно підвівся, його рухи були точними, плавними, ніби він сам став частиною темряви. Він рушив далі, тримаючись тіней, крок за кроком занурюючись у територію Рейдерів.

Невдовзі перед ним виріс силует будівлі — старий завод чи склад, що давно став частиною цього спустошеного світу. Вікна вибитими чорними дірами зяяли в стінах, потрісканих від часу й вибухів. Але всередині щось було — слабкий рух, тіні, що миготіли за щілинами. Максим причаївся за залишками стіни, вдивляючись у похмурий контур споруди. Його рука стиснула жетон у кишені — нагадування про Артема, про те, що зупинятись не можна.

Раптом Максим помітив рух: кілька темних постатей швидко ковзнули всередину через пролом у стіні. Ледь чутний хрускіт каміння й тупіт чобіт долинули до його слуху. Рейдери — сумнівів не було. Вони рухались упевнено, злагоджено, ніби знали кожен кут цього місця. Максим завмер, спостерігаючи за ними лише мить, а потім у голові клацнуло: або зараз, або їхня тінь зникне в темряві.

— Чорт… — тихо видихнув він, розуміючи, що часу на вагання немає.

Він кинувся вперед, тримаючись тіней, його серце гупало в грудях, але розум залишався холодним, як сталь. Кроки були швидкими, але вивіреними, майже безшумними — від цього залежало все. Добравшись до будівлі, він притиснувся спиною до стіни біля пролому, через який щойно зникли постаті. Зсередини долинали приглушені голоси — уривки слів, занадто тихі, щоб розібрати. Максим уповільнив дихання, прислухаючись, сподіваючись уловити хоч щось.

Пальці ковзнули до кобури, перевірили зброю — короткий, звичний жест, що тримав його в тонусі. Залишалось вирішити: пробиратись обережно чи увірватись, заставши їх зненацька. Він обрав друге.

Максим блискавично вихопив пістолет і ліхтарик, стиснувши холодний метал із знайомою впевненістю. Глибокий вдих — і він рвонув через пролом, усе зосередження зібране в єдиному пориві. Але щойно нога торкнулась підлоги всередині, щось просвистіло над головою — тонка дротина зачепила плече. Пастка. Іржава сокира зірвалась зі стелі, летячи прямо на нього. Час сповільнився.

Він видихнув, на мить закрив очі, ніби перевіряючи себе — чи тримає контроль. Відкривши їх, Максим був тим самим: холодним, точним, готовим. Блискавично відскочив убік, сокира з глухим ударом врізалась у підлогу, ледь не зачепивши ногу. Коліно стрельнуло болем від різкого руху, але він утримав рівновагу, перекотившись до стіни. Секунда — і він уже стояв на одному коліні, пістолет націлений у темряву, дихання збите, але рука тверда.