Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

До Китаю… То, звичайно, не так легко, але можливо зробити. На Алтаї багато наших, тому зорганізувати втечу Раковського до Китаю вони зможуть… Доправити бодай до Урумчі. То містечко таке на китайській території. Далі потрібна допомога… Прийняти його і вивезти хоча б до Японії. А звідти…

— Слухаю тебе… якась фантасмагорія, — замислено проказав Марко. — Де Барнаул, де Японія… Раковський, звісно, фігура знана і його заяви могли 6 багато шуму в Європі наробити… Але ж така далечінь… Це ж Алтай! Стільки ресурсів і зусиль потрібно… І місцевість… Гори, суворий клімат… Навіть не уявляю…

— Ви вважаєте то геть нездійсненим? — запитала Дануся.

— Ну… — похитав головою Марко, — Маннергейм і Пржевальський свого часу ту дорогу якось подолали… Але Раковський — не тренований хлоп із «Россійского гєографічєского общества». І вже давно не молодий віком.

— Він дав згоду, — відповіла Дануся. — Він дав згоду на співпрацю. Він готовий здати їх усіх до чортової матері! І він… ще не такий старий.

— Ну, добре… А що у конверті? — поцікавився Марко.

— Карти, креслення місцевості. Аби усе спланувати і прокласти можливий шлях від Урумчі до найближчого місця, де б Раковського могли прийняти наші і вивезти до Європи.

Швед провів рукою по обличчю. Він чекав почути що завгодно, отримати яку завгодно інформацію. Тільки не ось таку фантасмагоричну пропозицію — організувати втечу Християна Раковського з найдальшого закутка колишньої Російської імперії!

— Гаразд, Данусю… Мушу йти, — проказав він, ховаючи конверт. — Те, що ти мені переказала, — дуже важливо. Я усе передам, коли дістануся Лондона.

Вона заледве приховувала сльози в очах.

— Так, ідіть… Коридор наскрізний, тож краще вам вийти у двір, обійти будинок довкола і тоді вже через сквер… Шкода, що у нас немає можливості довше поговорити. Ви перший… за довгий час. Тут. Із наших… Розумієте?

— Розумію, — Марко стиснув її руку. — Важко тобі тут?

— Терпимо. Інакше давно 6… зачепилася до гілляки.

Швед зітхнув.

— Боже, Данусю… ні! Ти ж тут наче по своїй волі… Тебе ніхто не силував.

— Так, — зітхнула вона. — Але іноді це вище за мої сили…

— Тримайся… Можливо, я знайду якийсь спосіб тебе звідси вивезти… Не думаю, що то геть неможливо.

— Ні! — похитала вона головою. — Занадто довго і ретельно мене впроваджували сюди… Я не можу просто так усе покинути і зрадити усіх… А раптом щось зміниться і я буду потрібна тут, у Москві… Ось як зараз! Мені вдалося підібратися трохи ближче, ніж іншим…

— Тримайся! — повторив Марко, бо більше не мав чого сказати. — Тримайся, Данусю…

Вона глянула на нього і прошепотіла:

— Обіцяйте… Обіцяйте, що не поїдете, не попрощавшись зі мною.

— Обіцяю…

* * *

Що ближче Марко підходив до «Націоналю», то менш фантасмагоричним йому видавалося те, що він почув від Данусі.

Вивезти Раковського з Барнаула через Алтай, через територію Китаю і справді було неймовірною авантюрою. Але від однієї думки про те, що у Європі, маючи гарантовану безпеку, Християн Раковський міг заговорити, зробити голосні заяви, нарешті, назвати імена замовників й організаторів убивства Петлюри, оголосити їхні імена на увесь світ… під таким кутом споглядання ця авантюра переставала видаватися нездійсненною і вимагала детального обмізкування і чіткого плану.

У Марка аж у голові заскрипіло від напруження.

Усе можливо! Він зробить це! Він зробить!

Занадто гострий біль він пережив тоді, коли Петлюра, закривавлений, помирав на його руках… Занадто важкий крах зазнали усі їхні сподівання й надії… Зрештою… Вільна Україна зазнала краху…

І ось у їхніх руках може опинитися людина, слова якої усе перевернуть із ніг на голову!

* * *

Флемінг тим часом, цілими днями замкнутий у просторі будівлі, де відбувався судовий процес над метробудівцями, не переставав демонструвати чудеса винахідливості.

Якимось дивом йому вдалося роздобути лист, відправлений Монкхаузом Річардсу. Лист так і не досягнув свого адресата, а одразу потрапив до рук слідчих ОДПУ. Флемінг підкупив вартового просто у залі суду і вже наступного дня мав його оригінал.

— Ось, — Ян простягнув Маркові складені вдвоє аркуші, коли вони вечеряли в «Московському» на першому поверсі «Націоналю». — Це треба буде відправити для «Рейтар» зранку, Алексе. В обід буде ще.

— Як завжди, — кивнув Марко. — Я буду, як завжди, під вікном співати серенади…

— Дивно, що нас іще не заштопорили за таку оперативність, — гмикнув Флемінг. — Ви самі казали, Алексе, що Сталін перечитує усю мою писанину…

— Переконаний у тому, — кивнув Швед. — Читає, ще й як.

— Ну, тоді йому також цікаво буде побачити очима іноземців нутрощі лубенської в’язниці… — білозубо вишкірився Флемінг.

Марко підвів здивований погляд.

— Це те, про що я думаю? — вказав він поглядом на складені аркуші.

— Так, мій друже. Я роздобув лист Монкхауза… — кивнув Ян. — Просто з затінків совєцької тюрми. Правда, довелося витратити усі свої рублі… Але воно, я скажу вам, того вартувало.

Марко відклав виделку, розгорнув аркуші. Пробіг очима по рядках.

«…Отже, чотири співробітники доставили мене на Луб'янку. Я мав зовсім трохи часу, щоб поговорити з одним із керівників слідчого управління і розповів йому про свою бесіду з радянським торговим представником в Лондоні й дані ним гарантії безпечної роботи у Росії.

Я попередив його, що справа ця вельми серйозна, і висловив надію, що мій арешт узгоджений з вищим начальством. Він запевнив мене, що все робиться з повного схвалення радянського уряду, який докладно розглянув це питання.

Потім мене відвели в тюрму, де мене піддали звичайним тюремним процедурам: мене роздягнули, вилучили підтяжки, краватку, комірець тощо, а також усі інші предмети, за допомогою яких міг би, на думку моїх тюремників, повіситися.

Близько 3:30 мене помістили до камери, а о 6:30 розбудили, принесли легкий сніданок, після чого о 8-й ранку почався перехресний допит. Він тривав безперервно протягом 19 годин…»

Марко тихо присвиснув.

— Це ще мало… Був би ти, Монкхаузе, не британським, а українським інженером…

«Жодних конкретних звинувачень мені не висунули, — читав Марко далі, — однак запропонували в усьому зізнатися. У хід пішли звичайні загрози, і в остаточному підсумку, стомлений і виснажений, я нарешті визнав, що намагався бути в курсі загальної ситуації в країні, щоб інформувати раду директорів „Метрополітен Віккерс“ про загальний стан, а також про можливості для ведення бізнесу в майбутньому.

Проте я сказав їм, що все це я вважав звичайною діловою практикою, а не шпигунським спогляданням.

Мені тут же пояснили, що це політичне й економічне шпигунство, нехай мої дії і були виключно в інтересах фірми.

Потім мені влаштували перехресний допит, метою якого було змусити мене визнати, що я є працівником британської розвідки.

Звичайно, це