Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

- Чудово ти владнав цю справу! - сказав Джордж, люто дивлячись на Вільяма Доббіна.- Ось на! - і він кинув йому батькового листа.- Жебрак, хай йому біс, і все через свою прокляту сентиментальність. Чому було не почекати? На війні мене може настигнути куля, від неї ніхто не забезпечений, а хіба Емілії буде краще, якщо вона залишиться вдовою жебрака? Це все ти влаштував! Не міг заспокоїтись, поки не оженив мене і не довів до злиднів! Що я в дідька робитиму з двома тисячами фунтів? Їх не стане й на два роки! Я програв Кроулі в карти і в більярд сто сорок фунтів, відколи я тут. Нічого не скажеш, гарно ти вмієш залагоджувати чужі справи!

- Не буду заперечувати, становище тяжке,- мовив збентежений Доббін, прочитавши листа,- і, як ти сказав, частково винен я. Та є люди, що залюбки помінялися б з тобою,- гірко всміхнувся він.- Поміркуй, чи багато капітанів у нашому полку мають дві тисячі фунтів на чорну годину? Тобі доведеться жити на платню, поки твій батько не подобрішає, а якщо ти загинеш, то залишиш своїй дружині сто фунтів прибутку в рік.

- Невже ти думаєш, що людина з моїми звичками може жити на платню і на сотню в рік? - сердито крикнув Джордж.- Тільки дурень може таке казати, Доббіне. Як в біса підтримуватиму своє становище в світі на такі мізерні кошти? Я не можу змінити своїх звичок. Я повинен жити з комфортом! Я виріс не на вівсяній каші, як Мак-Віртер, і не на картоплі, як старий О’Дауд. Може, ти хочеш, щоб моя дружина брала прати солдатську білизну чи їздила за полком в обозному фургоні?

- Та годі, годі,- мовив Доббін так само добродушно.- Ми знайдемо для неї кращий екіпаж. А ти намагайся не забувати, любий Джордже, що ти тепер тільки позбавлений трону принц, і не втрачай спокою, поки шаленіє буря. Вона довго не потриває. Хай-но тільки тебе згадають у «Газеті», і я певен, що старий батько подобрішає до тебе.

- Згадають у «Газеті»? - перепитав Джордж.- У якій рубриці? Серед убитих чи поранених, та ще й, може, з самого початку?

- Цить! Не оплакуй себе передчасно,- мовив Доббін.- А коли навіть і станеться щось, то ти знаєш, Джордже, що в мене дещо є, одружуватись я не думаю і не забуду в духівниці свого хрещеника,- додав він, усміхнувшись.

На цьому суперечка скінчилася, як і десятки вже таких розмов між Осборном і його приятелем. Джордж заявив, що на Доббіна не можна довго сердитися, і великодушно вибачив йому образи, які сам таки безпричинно завдав йому.

- Послухай-но, Бекі! - гукнув Родон Кроулі з своєї туалетної кімнати дружині, що прибиралася до обіду у себе в спальні.

- Що? - почувся дзвінкий голос Бекі.

Вона оглядала себе через плече в дзеркалі. В чудовій білій сукні з великим викотом за останньою модою, маленьким разком намиста й блакитним поясом вона була втіленням юної невинності й дівочого щастя.

- Як ти гадаєш, що робитиме місіс Осборн, коли Осборн поїде з полком? - мовив Кроулі, заходячи до кімнати й виконуючи на голові дует двома великими щітками. Він захоплено подивився з-під навислої на чоло гриви на свою гарненьку дружину.

- Мабуть, виплаче собі очі,- відповіла Бекі.- Вона вже разів п’ять починала скиглити, згадуючи про це, коли ми були самі.

- А тобі, видно, байдуже? - сказав Родон, невдоволений, що вона така черства.

- Ох ти, поганцю! Хіба ти не знаєш, що я збираюся їхати з тобою? - відповіла Бекі.- Крім того, ти - зовсім інша справа. Ти їдеш ад’ютантом генерала Тафто. Ми не належимо до польових військ! - мовила місіс Кроулі і так гордо звела голову, що чоловік у захваті нахилився й поцілував її в маківку.

- Родоне, серденько, як ти гадаєш, може, краще виправити в Купідона гроші, поки він тут? - повела далі Бекі, пришпилюючи такий бант, що нікого не міг лишити байдужим.

Ребека прозвала Джорджа Осборна Купідоном. Вона десятки разів казала йому про його вроду. Вона ласкаво позирала на нього вечорами, коли він забігав до Родона на пів годинки перед сном. Вона часто називала його жахливим вітрогоном і нахвалялася, що скаже Еммі про його витівки й екстравагантні звички. Вона подавала йому сигару й допомагала прикурити її, знаючи, яке враження справляв цей маневр, бо випробувала його раніше на Родоні Кроулі. Джордж вважав, що Бекі весела, дотепна, лукава, distinguée, 170 чарівна. Під час спільних коротеньких прогулянок і обідів Бекі, звичайно, цілком затьмарювала сердешну Еммі, що несміливо сиділа й не озивалася жодним словом, поки місіс Кроулі та її чоловік розмовляли, а капітан Кроулі й Джоз (який скоро приєднався до молодої пари) мовчки налягали на їжу.

В душі Еммі зродилося якесь недовір’я до товаришки. Дотепність Ребеки, її розум і хист викликали в неї гіркий неспокій. Вони були одружені всього тиждень, а Джордж уже нудився й шукав іншого товариства. Еммі тремтіла за майбутнє. «Якою я буду супутницею йому,- думала вона,- такому розумному і блискучому, коли сама я така непомітна й немудра? Який він шляхетний, що взяв мене, зрікся всього й не погордував мною! Мені треба було відмовитись від нього, тільки я не мала сили. Мені треба було залишитися вдома й піклуватись про нещасного батька». І вона вперше згадала про те, що занедбала батьків (бідолашна жінка, звичайно, мала певні підстави звинувачувати себе в цьому) і почервоніла з сорому. «Ох, яка я недобра й самолюбна,- подумала вона.- Я забула про їхню біду й думала тільки про себе... змусивши Джорджа одружитися зі мною. Я знаю, що не варта його... знаю, що він був би щасливий і без мене... а все ж... я пробувала, пробувала відмовитися від нього».

Прикро, коли першого тижня після весілля в голові молодої жінки зринають такі думки й визнання. Але вони зринали, і коли напередодні Доббінового приїзду, чудового травневого вечора, такого теплого й запашного, що всі вікна були відчинені на балкон, з якого Джордж і місіс Кроулі