Читати книгу - "На уходах"

свіжу росу. Обмив лице та прикладав до спрагнених губ. Ставши під могилою, він зліз з коня, погладив його, поцілував, мов дитину, в голову, розсідлав та пустив пастися. Кінь потряс цілим своїм тілом і давай качатися по траві, перекидаючись через хребет з одного боку на другий. Запорожець підвів руки вгору, витягаючи кості, та взявся варити снідання. Назбирав сухого бадилля, викресав огню та завісив на кілках невеликий казанок.

— Або це не чортова омана? — сплюнув козак з досади. — Що ж я варитиму, як води нема?

Він вивернув з досади казанок ногою, аж геть в траву покотився, поклався біля огню і закурив люльку. Кінь став пастися, шукаючи поживи низько при землі поміж високою травою, де ще трава не обсохла від роси. Запорожця став морити сон. Козак кивнув кілька разів головою, очі аж злипалися. Далі випала з рота люлька, він обернувся горілиць і захропів з усеї сили.

Та раптом кінь став голосно форкати. Запорожець умить прокинувся і зовсім очуняв. Поглянув за конем. Він підвів високо голову, стриг вухами і наїжив гриву. Запорожець схопив рушницю і вибіг на могилу. Зараз побачив, як з одного боку хвилювала трава. Запорожець придивлявся пильно і побачив татарську високу шапку. Татарин гнав на коні в той бік, де стояла могила. Запорожець присів і підвів рушницю до стрілу, та зараз її понизив. Татарин держав щось перед собою на сідлі.

— Бранця везе клятий, християнську душу. Міг я накоїти лиха. Та пожди, голубе, піймаємо і так.

Він миттю зсунувся з могили і відіпняв від сідла аркан.

Узяв його у руки і зладив петлю. Тим часом вороний щораз більше непокоївся. Він ладився втікати, вже і хвіст підносив вгору.

— Не бійся, старий, — заговорив запорожець, — сюди, до мене.

Кінь справді успокоївся від того голосу і завернув до свого пана. Тим часом козак зняв шапку з голови і понизившись, підходив травою назустріч татаринові.

Татарський кінь добував останніх сил і гнав, як міг.

Татарин підганяв його нагайкою. Як порівнявся з козаком, зафуркотів в повітрі аркан і впав татаринові на голову.

Наляканий кінь скочив убік, а татарин повалився на землю з петлею на шиї. Кінь помчав далі, а запорожець тягнув татарина щосили до себе. Як козак наблизивсь до нього, лежав він у траві з розверненими руками. У жменях стирчала вирвана трава, якої зразу придержувався.

Обличчя було сине, очі так витріщив, що трохи наверх не повилазили. Петля затяглась цунко на шиї і стиснула її так, що одною рукою обнімеш. Татарин задушився на смерть.

— Лежи ж собі тут, голубе, і одпочинь, а ми подивимось на твою добичу.

Він підбіг далі і побачив в траві засинілого хлопчину.

Був се дітвак не більш дванадцяти літ, гарний, мов мальований, як той ангелок, якого на образах у церкві пишуть. У нього було гарне напрочуд личко та кучеряве волосся, мов у баранця. Хлопцеві були зв’язані позад руки сирівцем.

Запорожець добув ножа і розтяв пута. Узяв хлопця обережно на руки і заніс до вогню. Хлопець не отямився ще. Запорожець приклав вухо до його грудей і слухав серця. Воно билося поволі.

— А тут, хоч гинь, нема краплі води, — сердився запорожець, — тверези його чим хочеш.

Він узяв з ріжка трохи тютюну і наклав хлопцеві до носа.

Хлопець пчихнув раз і другий, отворив очі і став лячно розглядатися довкруги. Запорожець повеселішав, моргнув на хлопця:

— Здоров, хлопче, пчихай на здоров’я! Мій тютюн неабиякий, хоч султанові турецькому подавай, не то що.

Вмерлий би пчихнув. Ось тобі тепер, мій синку, ковток горілки, зараз і сили набереш. А коли ти голодний, то й хлібець знайдеться у мене. Добрячі донці не пустили з порожньою торбою.

Запорожець витяг кусок сала, паляницю і подав хлопцеві, який пчихнув ще раз, а від горілки дуже скривився.

— Та я тобі, небоже, горілки не дам, то лише тепер так, бо ти знемігся дуже, ну їж здоров.

— Мені дуже пити хочеться.

— Я гак і думав. Та підожди, козаче, прийде час, то й нап’ємося. От зараз і поїдемо воду шукати, а поки що ти поживись гарненько та втішайся, що ти не в татарськім сирівці.

— А де ж той татарин, що мене захопив з поля? — спитав наляканий хлопчина. Йому збиралося на плач.

— Не бійсь, він вже пропав, он там у петлі мого аркана стирчить. Тепер ми познайомимося. Ти мене зови дядьком Касяном, та ще й Бистрим за прізвищем. А тебе як кличуть?

— Мене Івасем звуть та ще й Чорноусенком по батькові.

— Ну гарно. Коли ти, Івасику, не дуже знеможений, то зараз і поїдемо далі, якщо мій кінь не пропав.

Він устав і розглянувся довкруги. Яких сто кроків далі стояв в траві вороний. Та й не сам один. Біля нього пасся і татарський кінь; він відбіг недалеко, завернув і стоваришувався з вороним.

— Кінь розумна тварина, наче чоловік, от зараз завели товариство, а мені якраз другого коня треба.

Запорожець свиснув. Вороний підвів голову і став наближатися. Татарський кінь ішов несміло за ним. Опісля станув, підвів голову і став як би з недовір’ям придивлятися козакові. А вороний прийшов до свого пана, мов пес, і наставив свою голову, дивлячись йому розумними очима в лице. Козак узяв його за шию погладив і поцілував ніжно в самі ніздрі.

Побачивши се, татарський кінь осмілився і став крок за кроком наближатися.

— Заложуся, що це козацький крадений кінь, — сказав Касян.

Івасеві се дуже подобалося. Він підвівся з землі, наблизився до коня і став його гладити по шиї. А далі, побачивши другого коня, аж скрикнув