Читати книгу - "На уходах"

— Знаєш його?

— Та ж се наш буланий. Злодій татарин піймав його зразу на аркан, — говорив хлопець крізь сльози. — Я не знав, що сталося, підійшов до коня, якого татарин вже і осідлав, а той клятий схопив мене, скочив на коня і втік у степ. Я пручався щосили, а він мені на бігу зв’язав руки сирівцем. Опісля не знаю, що зі мною робилося, бо я стратив пам’ять.

— Ось як воно було, я так і думав. Тепер скажи мені, дитино, звідкіля ти.

— Я з Гаврилівки.

— А де ж та твоя Гаврилівка буде? Яке від вас найближче містечко чи город?

— Батько мій у Лубни їздив на ярмарку, то, либонь, містечко наше — Лубни.

— А батько твій, коли у Лубни їздив, то за один день повертав додому?

— Авжеж. Поїде, було, рано, а літом, коли ще сонце не сховається, було, й верне.

— Так значить твоя Гаврилівка недалеко Лубнів. А Лубни, то Яреми Вишневецького маєтність.

— А хіба ж ти, дядьку Касяне, його знаєш, себто нашого пана?

— У вічі я його не бачив та від збігців, його підданців, що на Запоріжжя повтікали, багато я про нього лихого чував, тому й знаю.

— З нашої Гаврилівки, теж багато народу на Запоріжжя втікає. Та скажи, дядьку, куди мені додому їхати, коли мій буланий знайшовся?

— Поперед усього скажи мені, синку, як тебе і звідкіля татарин піймав?

— А ось воно як було. Пігнав я з хлопцями-товаришами коней пасти за село. Вже було під захід сонця. Ми стали коней зганяти в купу, вертати треба було. Дивлюсь я, нема мого буланого. Я розглядаюся, а він стоїть в траві, мов на припоні, і не ворухнеться. Кличу його, свищу у пальці, нічого не слухає. Я підбіг до нього, та вже й знаєш, яка пригода трапилась. Я став кричати щосили. Біля мене їхали якісь два татари. Мій крик почули старші і пустились доганяти. Почулись стріли з рушниць, тамті татари попадали з коней, а мій таки втік. У нього не потрапила куля.

— Бо твої не стріляли на тебе, сину, а то не жити б ні тобі, ні твоєму татаринові. Тепер ти послухай, що скажу.

Коли ти їхав відучора звечера, то велику ти дорогу зробив.

Татарин знає, як втікати. Бачу, що твій буланий кінь добрий.

Бозна, де твоя Гаврилівка буде. Не можу я тебе самого додому пустити.

— Так відвези мене, дядьку Касяне, а батько мій спасибі тобі скаже.

— Рад би я з душі тобі пособити, люба дитино, та мені ніколи. Мене за ділом кошовий послав, треба мерщій вертати, а то достанеться мені на горіхи, бо я з шляху збився та цілу ніч по степу блукав. Треба щомога поспішати. Воно так буде: візьму тебе з собою на Січ, а відтак то якась нагода трапиться повезти тебе в Гаврилівку.

— Та на Січ мій старший брат пішов, Максим Чорноусенко, може ти його, дядьку, знаєш?

— Може й знаю, та там уже не Чорноусенко, а як-небудь інакше зветься.

— Як же воно так?

— А такий старий козацький запорозький звичай. Зови себе як хочеш, а, попавши на Січ, приложать тобі зараз інше ім’я і у список так переведуть.

— Чом же воно так?

— А ось чом. Ти знаєш, може, що на Січ до запорожців втікають підданці усяких панів. А пани страх люті за се, що їм робочого люду убуває. Вони стежать за втікачами, перед королем, перед гетьманами польськими скаржаться на запорожців, що їхніх підданих переховують. Тоді то король чи гетьман польський пише на Запоріжжя кошовому гостру грамоту. Приказується, мовляв, зараз віддати під стражею та ще й у кайданах такого а такого раба божого Івана Щербу, що втік на Запорожжя від такого а такого пана. Ну, що ж, звелено, віддати — треба, годі не слухати його королівської милості. А віддати втікача панові, значить віддати християнську душу самому антихристові.

— Я сам бачив, як мучили у нашому замку одного пійманого втікача Семена Пшеничного. Страх як мучили.

Киями на смерть вбили.

— Ти, хлопче, не перебивай, коли старший говорить, а слухай, бо воно не годиться. Коли бачив, то й знаєш, що се гріх утікача панові віддати. Але кошовий каже писареві: що ж робити? Воля короля свята, пошукай, пане писарю, того гільтая у наших січових списках і коли знайдеться, звели закувати в кайдани і під стражею віддати до рук вірних слуг такого а такого ясновельможного пана. Хай не забагається хлопові лицарювати, коли його діло панщина.

Так гукає сердитий кошовий і то у вічі ляцькому посланцеві, що з письмом приїхав. Йде писар у січову канцелярію, а згодом приходить і каже, кланяючись батькові кошовому: «Ясновельможний пане кошовий, у нас не знаходиться Іван Щерба, наприклад, з Гаврилівки, є лише Іван Перегнихвіст, Іван Розбийголова, Іван Півкожуха — вони усі з Гаврилівки, а Щерби Івана ні сліду».

А на те гука кошовий батько: «А добре ти шукав, пане писарю? Тям, що ти головою відповідаєш за недогляд, бо воля його милості короля мусить бути сповнена, ану-ко пошукай ще раз».

А ляцький післанець усе те чує. Вертає ще раз писар, приносить з помічником цілий оберемок списків і кладе кошовому на стіл. «Хрестом святим клянуся, головою відповідаю, що нема у нас Івана Щерби, а є лише Перебийніс, Півкожуха, Розбийголова, ось поглянь», — і суне пальцем поперед очі кошовому на папері.

Кошовий і собі встромить ніс у список та й каже: «Справді нема Івана Щерби, пиши, пане писарю, його милості, що такого