Читати книгу - "На уходах"

Вістка про повернення Тараса блискавкою рознеслася по селі. Люди посходилися з усіх боків, заповнили майдан ущерть. Була велика радість у селі, як ще ніколи. Тарасівчани святкували велике свято.

Друкується за виданням 1922 р.

Коломия

устий непроглядний туман оповив широкий степ лівобережної України. Дивишся на п’ять кроків — не доглянеш, що перед тобою. Куди не глянеш — і довкруги, і над головою сіро. В повітрі стоять дрібнесенькі порошинки пари. Вона зливається в грубі краплі й осідає на траві чистою росою. Червоний степовий цвіт клониться під вагою роси. В степу тихо-тихесенько. І птиця, і звір степовий кудись подівся, причахнув та заснув, дня божого, сонця ясного дожидає та лиманового вітру сподівається. Він туман розжене, усе заясніє, закрасується, і степ оживе.

Озоветься степова птиця, божий жайворонок підлетить під небо заспівати Богові небесному свою пісеньку, прокинеться звір, зареве могутнім голосом бородатий тур, засвище сусол, зірветься налякане вовком стадо степових кіз, налетить табун диких степових коней, хвилюючи високою тирсою, заживе увесь степовий світ своїм життям.

Та сонце ще не зараз підніметься, вітер не зараз повіє.

Щойно світає.

Степом їде козак-запорожець. І вся його одежа, і кінь вороний аж мокрі від роси. Козак вкрився вовняним кобеняком, покурює люльку і їде поволі, нога за ногою.

Він ще не старий. Найбільше буде йому тридцять літ з роду. Ще його літа не згорбили, не пригнули, держиться на коні прямо і голову держить високо. На нім червоний, мов маків цвіт, жупан підперезаний широким шовковим поясом. При боці висить шабля-товаришка, за поясом два пістолі. На плечах довга рушниця, яку скрив в один рукав кобеняка, мов мати малу дитину, стереже, щоб не змокла.

— Ізнемігся, вірний товаришу, — гладив козак вороного по шиї. Кінь сопів важко і постогнував, наче людина знеможена роботою. — Ще трохи, товаришу. Вітер повіє, туман розійдеться, сонце засвітить і не пропадемо, діб’ємося до шляху.

— Ух! Погано, — казав козак до себе. — Зі шляху збився, матері його ковінька, геть збився, наче п’яний. От і тверезому таке трапилося, нечистий геть попутав та на манівці повів. Хрест святий, оружіє на диявола! От нечистий, пропадай, щезай! Як живу, таке не траплялося.

Знаю степ, наче свою кишеню, та нечиста сила туман навела.

Донці, щирі товариші, угостили як слід, я трохи і випив, та все не те, щоб упився. Хіба ж я не тямив, чого приїхав, за чим мене послали? Ну, ну, прочитає мені кошовий добрий отченаш. Приказано було вертати не гаючись, діло пильне, а воно он що. Нечистий посміявся, поглумився. А панотець усе в церкві балака, що хрещеному чоловікові, доброму козакові, який у страсі Божім живе й ворога б’є, нічого чортяки боятися. А хіба ж я не по Закону Божому живу?

Свята святкую, посту додержуюся, молитви читаю, ворога б’ю. А воно чортяка таки показав на мені свою силу. Та коли б сам не зміркував, то б і не повірив. Перебіг мені дорогу цап. Ну що ж таке? Цап та й годі! А воно не цап, а справжній чортяка у цапа перекинувся, тумана навів та з шляху збив… Ні зірки не видно на божому небі, ну їдь, куди знаєш навперед себе… Погано! Він і тепер мене за ніс водить… Ху, ти поганий, щезай та відчепися! Знаменіє хрестнеє та будеть на мені!

Козак зняв шапку, перехрестився тричі і став уголос відмовляти молитви.

А поки що від сходу сонця стало щораз більше прояснюватись. А далі крізь туман стало показуватись бурожовте сяйво. Відтак показалась куля велика. На степу стало оживати. Прокинулась птиця, з-під ніг коневі зірвався заєць і поскакав у високій траві. Запорожець молився завзято, хотячи прибити в собі немиле вражіння, яке викликав заєць. Вже ж воно непевний знак, який нічого доброго не ворожить.

Та згодом стала колихатись трава. Зразу легесенько, відтак сильніше подував вітер від Дніпрового лиману.

Від того заколихався, замішався туман. Мряка збивалася в густу хмару. Одна прилягала до степу, друга підносилася вгору, густішала, то розривалась на шматки, поки вітерець не взяв її на свої крила і не поніс далеко на північ.

Горою показувалось місцями поміж хмарами синє небо.

Сонце виглядало щораз виразніше, аж поки не засяяло з усією силою. На траві блищала роса, мов діаманти. Сонце стало нагрівати. З козачої одежі йшла густа пара. Вороний запорскав весело і став на ходу скубати траву та цвіт степовий.

У запорожця повеселішало на душі. Він перехрестився до сонця і затягнув пісню. Його голос залунав по широкому степу, перебігав по росистій траві.

— Воно все гарно, — сказав козак, — коли б лише знати, у якій світ завела мене нечиста сила. Годилося б відпочити і поснідати. І коневі спочити треба, що ж удієш? Кошовий сердитий буде, вилає, коби не що гіршого, та годі! Чого доброго, а може якраз не туди попав, як треба, і доведеться завертати… Погано!

Запорожець піднісся в стременах і став розглядати степ кругом, шукаючи пригожого місця на відпочинок. Добре було б натрапити на якийсь потічок, щоб води напитися та коня напоїти.

Аж ось здалека побачив високу могилу, її вершка держалась ще хмара густого туману. Запорожець зрадів і завернув туди коня.

При могилі все ж безпечніше, чим у степу. Станеш на могилі, то й ворога здалеку побачиш і швидше до оборони приготовишся. Ніхто тебе несподівано не заскочить. Коли б лише воду знайти, бо спрага таки мучить. Запорожець став збирати долонею