Читати книгу - "Наречена Шульца"

На щастя, від цієї ідеї відмовились. На щастя, бо це могло призвести до незумисної несподіванки, яка спіткала, скажімо, Віткаци. Нелюба влада, аби трохи підсолодити свій імідж і задобрити чимось культурні середовища, вирішила перевезти до Польщі Станіслава Іґнація Віткевича. Швидко, головне, щоб був результат, тож абияк. На місці його передбачуваного поховання, з допомогою радянських товаришів, провели ексгумацію, останки привезли до Польщі. У Закопаному, з військовим та ґуральським супроводом, відбувся урочистий похорон. Грали оркестри. Транслювало телебачення. Міністри й генерали змагалися у компліментах і патетично висловлюваній турботі про традиції польської культури. А невдовзі виявилося, що замість Віткаци поховали когось іншого, та ще й жінку…

Тепер, коли читає про це, то це вона, Юна, могла б зітхнути до „божевільного із Закопаного”: „Тобі б це сподобалось!”

Цей воєнний стан, відкрите використання сили проти суспільства, вочевидь відкрив у людях якісь поклади нерозважливості. Її обурив виступ Сандауера на телебаченні — мабуть, трохи порізаний і змонтований для спеціальних потреб — про лівизну Шульца. Ба більше, про його прихильність до комунізму. Навіть не хотілося вірити. Це було безглуздя тих, хто поміж померлих шукає виправдання для власного прислужництва перед владою. Тим паче, як додавала: „Ліві симпатії під час загострення націоналізму та гітлеризму — це ж не комунізм”.

А зрештою, до яких поглядів міг бути ближчим хтось, хто не спромігся купити нову канапу, хто навіть на збайдужілій роботі постійно боявся загрози скорочення і змарнував життя так само бідної коханої? До правих? От лише у випадку Бруно не могло бути й мови про жодну конкретну ідеологію, як, зрештою, і про жодну класичну релігію — він був понад цим, у якомусь метафізичному тумані шугав над цим своїм Дрогобичем, лише зрідка помічаючи реальність…

Сандауер ніколи не заслужить на симпатію Юни ще й з іншої причини. Відкрив, хоча й не мусив, правду про переклад „Процесу” Кафки. Що це вона, з конкретним іменем та прізвищем, Юзефіна Шелінська, є його авторкою. Так противилася, наче не розуміла, що це не була лише її особиста справа…

Щодо цього мала незначну претензію і до Фіцовського, бо якщо оцей знав, то звідки, від кого, адже про цю таємницю було відомо лише панові Єжи. І значнішу — щодо самого способу писання про Шульца і документування його життя. Сердилася, вочевидь, через повернення „тіні”, якої завжди хотіла позбутися і яка знову з’явилася у польському суспільному житті.

„Маю особисті застереження щодо занадто далекосяжного копирсання, яке мало що дає, не поглиблює знання про автора”.

Слушно наголошує, що такий метод радше не застосовується до інших видатних мистців, наприклад, Домбровської, Івашкевича чи Налковської. І навіть Станіслава Іґнація Віткевича. У випадку пань не докопуються до їхніх прадідусів і не спекулюють дівочими прізвищами їхніх прабабусь. А панам не залазять у штани й не розпитують усіх довкола про їхні сексуальні вподобання. Тож Юна продовжує далі. Запитує, чому служить оце відстежування людей, імен та прізвищ, навіщо оці надзвичайно прискіпливі встановлення метрикальних даних, дат народження і навіть годин смерті. Не кажучи вже „про ім’я і прізвище того, хто здійснив обрізання, та акушерки”.

Цікаво, чи знала вона про те, що ставила фундаментальні питання теорії літератури двадцятого століття, що, як сучасні структуралісти, була проти дріб’язкового біографізму? Може, й знала, бо ж була освіченою полоністкою. Але їй, мабуть, ішлося про щось інше. Про тінь?

Найрішучіше пише про це після публікації 1986 року „Околиць цинамонових крамниць” Фіцовського[222].

Однозначно не погоджується з таким далекосяжним копирсанням. Деталізацію фактів біографії радила б перенести до приміток. Не вірить, що уся ця фактографія і дріб’язковість доповнюють знання про автора. Яке це має значення, — запитує, — Генріетта чи Гендель, донька Берла і Малки…, чи Бер, чи Бруно, Реґіна чи Ґіня, Ізраель Барух чи Ізидор…

Підказує, що краще триматися творів автора, а не околиць пам’яті про нього. Ці деталі мають бути у посиланнях наприкінці книжки, „до якої ведуть головні, а не кухонні сходи — так, як приготування страв відбувається на кухні, а не на очах гостей”.

Вона знає своє, він — своє. Це його метод праці, його лабораторія, саме такі речі його цікавлять. Він — детектив, колекціонер усього: людей, малюнків, документів і розповідей, навіть найдріб’язковіших. Це його стихія. І він не розуміє її сумнівів, а тим більше побоювань.

Бо ж як це так — надіслав їй каталог Шульца гебрейською. „А якби це побачили добрі люди, які приносять мені хліб з крамниці?”

Він цього не розуміє — може, по-іншому визначає добрих людей, може, вважає її побоювання перебільшенням, а турботу про постійну конспірацію задавненою. Тепер це виглядає наче справжнє дивацтво. Бо як інакше пояснити цю історію з родиною Моронів? Це в їхні руки потрапила частина скарбів Бруно. Це в підвалі