Читати книгу - "Наречена Шульца"

Юна часто зізнається, що її пригнічують ці повернення в минуле.

Скаржиться на безпричинну, наче під час мандрівок по цвинтарях, тугу, що підсуває застиглі, доконані спогади, в яких уже нічого не можна змінити.

Вибрала долю тіні. Не заслуговувала на більше? В анкетах, щоправда, записувала: сімейний стан — незаміжня. Може, мала писати: страждальна муза на пенсії. Принаймні особісти мали б чому порадіти.

Муза на пенсії? У природі відсутній такий різновид. Але він є — вона ж існує. Тут і тепер. Не має ні французьких парфумів, ні кремів. „Nivea” погано всмоктується. Польські парфуми „Być może” тхнуть, хоча їм ще далеко до совєцьких духів, які колись випробувала в Янові. Досить щедро набризкатися. „Може бути…”

Ні — це дурні думки. На це не треба скаржитись. Нарікати треба радше на власну пам’ять. Що різні речі вислизають. Що бліднуть, що кришаться у пам’яті, наче картина, намальована на погано заґрунтованому полотні. Поганий був би з неї свідок. Але, може, так має бути, може, це лише мізерний результат того факту, що цими нотатками, тим, що ділиться ним зі світом, вона зраджує Бруно, порушує неписаний, щоправда, але таки укладений між ними пакт про віддане мовчання.

Вдруге і востаннє боялася десять років після Грудня, влітку 1980 року. Коли зупинився Ґданський кораблебудівний завод і робітники вимагали свободи профспілок та — о Господи! — скасування цензури[218]. Вона саме повернулася з Лондона, де їй загалом не надто сподобалося. Але різниця між нормальним, трохи навіть нудним життям грошоробів і тутешніми польськими абсурдами й життям у брехні була, однак, колосальною. Так далі тривати не могло. Вже давно щось кружляло „у повітрі”.

Від політики Юна завжди трималася осторонь, але тоді взяла той свій хрестик Вишинського і поїхала на кораблебудівний завод. Було варто. Молоді, повні ентузіазму, хоч і змучені поневірянням обличчя запам'ятала назавжди. Тепер принаймні знала не — кого, а за кого треба боятися.

Наступник „Вєслава” товариш Ґєрек[219] роздумував, чи бомбардувати страйкарів, застосовуючи випробувану радянську техніку, чи виграти час і пообіцяти їм щось там незначне. Поки приймав рішення, то його вже й зняли.

Знала також, ким дивуватися. У ці серпневі дні „її” примас — вже постарілий, черствий і суворий — виголосив промову, в якій закликав робітників опам’ятатися… Але більше, ніж про нього, вже тоді говорили про молодого кардинала з Кракова Кароля Войтилу, який невдовзі здивує світ…

І про вусатого робітника, простака з талантом великого лідера… Леха Валенсу. Цьому навіть вуса можна пробачити! Здається, когось подібного напророкував Бруно, в якомусь зі своїх оповідань… Можливо, у тому, яке колись відкинув Важик…

На те, що відбувалося пізніше, дивилася вже через шибу свого усамітнення. Страху не відчувала — ці нові правителі не здавалися їй надто грізними, незважаючи на те, які форми одягали та за якими окулярами ховалися. Принаймні не наказували малювати себе на огорожах і стінах. У неї були свої справунки з життям, а не з військовою хунтою чи з Солідарністю. Після ненормальних прийдуть нормальні, відтак наступні знову все перекинуть з ніг на голову… І знову. Як то чоловіки.

Своє, однак, знала твердо. І часом мусила втручатися. Абсолютно помилковим вважала задум — та ще й під час воєнного стану — встановлення надгробка Бруно на єврейському цвинтарі у Варшаві.

„Задум, здається, вже не новий і чудовий, але, на мій погляд, розміщення надгробка саме на цьому місці викликає великий спротив”.

Чітко арґументувала: це відкине Шульца на узбіччя польської культури, підтвердить антисемітські упередження й переконання світу націоналістів, як-от березневі спадкоємці — патріотичне об’єднання „Ґрюнвальд”[220], галаслива союзницька організація партійного залізобетону. Для них „якийсь там Шульц” — це єврей і крапка. Натомість Бруно „…за своєю найглибшою суттю належить до польської культури, до її найбільших досягнень, незалежно від моди й уподобань, і тому, на моє переконання, збереження про нього пам’яті у формі каменя-надгробка мусить гармонійно поєднуватися з оточенням заслужених діячів польської культури — на