Читати книгу - "Наречена Шульца"

Принаймні від 1964 року Юна знала (бо тоді вже писала про це Фіцовському), що в її рідному Ґданському університеті працює Боґуслав Моронь. Брат Збіґнєва, якому Шульц передав на зберігання чи не найважливішу частину свого письменницького й малярського доробку. Понад двадцять років не спромоглася (!) серйозно з ним поговорити. Ніби й зустрічалися, розмовляли про се й про те, головно про лінґвістику чи діалекти, але не про найважливіше. А коли вже наважилася й домовилася про зустріч з Боґуславом та його „валізкою з макулатурою”, то „на професора, який стояв на тротуарі, наїхав автомобіль і вбив його на смерть”.

Боялася бути викритою, що в університеті пошириться чутка про те, що вона єврейка? Стільки років після Березня боялася сусідів, відчувала, що це знання зіпсує думку про неї інших людей? Постійно ховалася, не знімала з обличчя своєї вуалі? А може, боялася якогось незрозумілого конфлікту, пов'язаного з власністю тих усе ще неоприлюднених робіт? Бо вони вже обоє знали, що знайшлася якась папка з малюнками, що Мороні хочуть продати близько сімдесяти малюнків Бруно. І що серед охочих купити її є сам Фіцовський. „Лише б збулися Ваші мрії придбати їх, — написала радше без іронії, — і через їхню об'єктивну цінність, і через високий курс нашого злотого”.

Видання „Околиць цинамонових крамниць” Єжи Фіцовського та щира їхня присвята для неї на певний час відсувають це питання — Юна від усього серця дякувала за цей його жест і за пам’ять.

Ба більше — вона побачила у Фіцовському заледве не продовжувача творчості Шульца, того, хто відновив так трагічно обірване життя поета. „Бо хіба ж під столом, що всіх нас ділить, ми потайки не сплітаємо руки?”

Але й він має свою слабку сторону. Тож і Муза іноді вміє захищати своє. Він думає, що вона не бачить, як світяться його очі, коли дивиться на ці шедеври Шульца на стінах, або коли Юна виймає з шухляди якийсь невідомий світові малюнок? Що не чує тих його натяків про музеї, які б могли подбати про все, що вийшло з-під руки Бруно? Та ще й щедро за це заплатити…

Чи її гість гадає, що вона не зрозуміла його розповідей про долю творів Віткаци, про яку пан Єжи довідався від когось? Коли справа дійшла до комплектування виставки, то виявилося, що в родині колишньої коханки майстра, Нени Стахурської[223], його розкішні малюнки й картини лежать під шафою і під ліжком. А пастелі — за шторкою на кухні… Просто так.

Такі розповіді пропускала повз вуха. Вона не якась там Нена, вона — справжня Муза, і знає, як про все подбати. Зрештою, хто була ота Нена — ця білявка з пискливим голосом? Уміла лише хихотіти, то чого тут дивуватися? Юну не цікавлять жодні угоди і жодні музеї. Вона сама як музей. І цього досить.

Хоч одного разу ці питання її роздратували неабияк. Ішлося про той прекрасний малюнок Бруно з 1934 року. Дві подружки. Вона і Стефа Чарнецька. Сидять, притулившись одна до одної, світлі, молоді обличчя, довірливі погляди — повний блиск і високий рівень. Просто диво. І тепер це диво родина Стефи вирішила продати. Щоправда, Музеєві літератури у Варшаві, але все одно — продати! Чи можна торгувати реліквіями? Всього — минулого часу, їхньої приязні, майстерності Бруно? Написала листа з протестом, що вона не згідна, що переконана, що так не може бути… Дирекція музею вчинила коректно — зважила на її думку і скасувала угоду.

Дві подружки

Та коли виявилося, що Стефа серйозно, навіть смертельно хвора, Юна поступилася. Є речі важливіші від символів і сентиментів. Пізніше хотіла лише дізнатися про ціну. Та, яку їй сказали, вразила її. Сто п'ятдесят тисяч злотих? Стільки коштував автомобіль. І не з дешевих! Жодні картини, окрім творів великих класиків, не сягали такої ціни. Була не зовсім упевнена. Хотіли її звабити цією сумою? У такий спосіб схилити до співпраці? Дати поживу для уяви? Чи для спокуси?

Ніколи їй не піддалася.

Біограф спілкувався з нею часто, але вони не завжди знаходили спільну мову. Її дратувала ця медійно спровокована несподівана навала учнів та учениць Шульца, які патякали все, що їм тільки заманеться, про свого справжнього чи тільки уявного професора…

Іноді навіть щось нотувала, не могла стриматися.