Читати книгу - "На коні й під конем"

За тиждень–другий ми вивчили нову зброю назубок. По стільки разів на день розбирали й складали, що тепер могли із зав'язаними очима сказати, куди яку деталь ставити.

Чистили ми гвинтівки щодня перед відбоєм. Гвинтівка повинна сяяти, як сонце. Не дай боже помітять пляму іржі чи цяточку бруду! Навіть сам командир роти не лінувався навідуватись до нас уночі, коли ми вже спали. Зайде, махне рукою на днювального, що підхопиться йому назустріч, щоб не кричав, і до пірамід — оглядати гвинтівки…

Порпаючись із новими гвинтівками, ми не раз шкодували, що нас не озброїли старенькими трилінійками, адже їх чистить — раз плюнути. А з цією чортякою поповозишся, поки командир дозволить поставити її в піраміду.

— Зате стріляти легше, — втішає Мишко. — Не треба щоразу із затвором морочитись. Натиснув на гашетку — і все.

Легше чи важче — ми ще не знаємо. Хоч нам дуже кортить постріляти і ми щоразу пристаєм до командирів, які поки що учать нас лише цілитись: лежачи, з коліна, стоячи.

— На вогневий рубіж… короткими перебіжками… вперед!

Зриваємося, біжимо. Пробіг п'ять кроків і впав. Знову п'ять кроків і на землю. Земля тверда, втоптана, гепнешся — аж кавкнеш, а помкомвзводу, як завжди, невдоволений:

— Боєць Кононенко, вам що: пухову перину підстилати?

Врешті недалеко й вогневий рубіж: глибокі, по груди, окопи. Тут «ворожий» вогонь особливо нищівний, тому ми не біжимо, а повземо по–пластунському, риючи носом пилюку. Помкомвзводу ж од куль заворожений, тому він спокійнісінько йде понад нами, нависа то над одним, то над другим:

— Нижче голову! Вростай пупом у землю! Третій од краю, прибери свої сідниці!

Пилюка набивається в рот, піт заливає очі, серце як не вискочить, а помкомвзводу все невдоволений:

— Ворушіться швидше! Ярчук, ви що, заснули?

Ввалюємося нарешті в окопи. Падаємо грудьми на бруствери, щоб хоч трохи остудити розпалене тіло. А над нашими головами уже лунає команда:

— Лежачи… по мішені… заряджай!

Отак нас учили стріляти, поки настав день, коли кожному видали не учбові, а справжні, бойові набої. З важкими, хижо загостреними кулями.

В цей день хвилювались не тільки ми — нервувалися й наші командири. Адже по тому, як ми поцілимо у мішені, оцінюватиметься їхня робота.

Особливі надії вони покладали на тих, що вже мали значки «Ворошиловського стрільця». В тім числі на Мишка й на мене. І ми їх запевнили, що не посоромимо взвод. Стрілятимемо так, щоб інших завидки брали.

— Только, а ти ж хоч у мішень поцілиш? — пошепки питає Мишко.

Я на нього аж розсердився.

— Поцілю не гірше од тебе!

Сьогодні стріляє лише наш взвод. Але з нагоди такої події прийшов і комроти.

— Ну, орли, готові до бою?

— Готові, товаришу капітан!

— Тоді починайте.

І наш лейтенант подає команду:

— Взво–од, на вогневий рубіж… короткими перебіжками… вперед!

Біжимо. І таки недаремно ганяли нас усі ці дні командири: підхоплюємося й падаєм, як автомати. Потім повземо по–пластунському.

Ось і окопи… І бруствери, на яких можна перевести подих.

— Лежачи… по мішенях… заряджай!

Клац–клац! — клацають затвори.

— Перше відділення стріляти готове!

— Друге відділення стріляти готове!

— Третє відділення стріляти готове!

Лейтенант підбігає до командира роти, бере під козирок:

— Товаришу капітан, взвод до стрільби приготувався!

— Починайте.

— Взво–од… слухай мою команду!

Ми затамовуємо подих, у нас завмирають серця. Мішені давно вже на мушках, пальці — на гашетках.

— По міше–нях… вогонь!

Господи, хоча б поцілити!

Бах! Бах! — ліворуч і праворуч.

Зібравшись із духом, натискаю на гашетку. Раз, удруге, втретє, не усвідомлюючи навіть, що роблю. Випускаю всі десять куль як одну.

— Одставить! — шипить над самісіньким вухом помкомвзводу.

Товариші мої ще стріляють, старано цілячись, я ж, висмаливши всі набої, стовпом стою в окопі.

— Що ж це ви? — питає докірливо лейтенант, і я не смію навіть глянути на нього. Сам мало не плачу: якщо до цього жевріла надія, що поцілю в мішень, то тепер переконаний, що всі кулі послав «по молоко».

Врешті постріли вщухли. Збуджені, розчервонілі бійці одкладають гвинтівки, а командири поспішають до мішеней. Зупиняються біля кожної, рахуючи пробоїни, ми ж нетерпляче чекаємо результатів. Хоч мені й чекати нічого: і так усе ясно. Навіть Мишко не пробує цього разу мене втішати. Лише питає:

— Ти що — сказився?

— Одстань! — відвертаюсь од нього і мало не плачу.

— До твоєї дійшли,— каже Мишко.

І без нього бачу, що до моєї. Довго щось роздивляються, певно, шукають пробоїни. «Знайдете, як же!» — виникає мстива думка. Мені хочеться, щоб там завалилася земля.

Од гурту одривається наш командир відділення, мчить до окопів.

— До командира роти! Бігом!

Беру обважнілу гвинтівку, біжу. Біжу неохоче: знаю ж бо, що не медом частуватимуть. Біжу і пригадую, яке найсуворіше стягнення може накласти командир роти.

— Ваша мішень? — питає комроти, і обличчя його зовсім не суворе. А лейтенант… Лейтенант, їй–богу ж, усміхається!

— Моя, — відповідаю розгублено.

— Молодець! — каже капітан і ще раз повторює: — Молодець! Знаєте, скільки ви вибили? Дев'ять куль у яблучко, а десята — у сімку!

— Молодець! — повторює комроти і дивиться на мене майже закохано. Я ж настільки ошелешений несподіваною удачею, що не відчуваю навіть радості. То вже пізніше, коли лейтенант вишикує взвод і капітан виголосить мені перед строєм подяку, за плечима у мене заворушаться крила. Спершу маленькі й тендітні, а потім все більші та більші, особливо коли другого дня прийде комбат і спитає лейтенанта:

— Де ваш орел? Покажіть!

Я вже трохи оговтався, звикся з раптовою славою. Відповідав комбатові, що так іще змалку стріляв — поціляв у кожну копійку.

Комбат теж сказав, що я молодець. І всі: і лейтенант, і командир відділення, і весь наш взвод — гордилися мною.

В той вечір мені не дуже хотілося спати. Писав додому листа, розповідав мамі, що став снайпером, що сам командир полку тис мені руку й обіцяв послати на стрілецькі змагання. А братові переказував, що у мене вже є гвинтівка і я стріляю а неї скільки захочу, що не забув про свою обіцянку і скоро пришлю йому і набої і порох. Іще додав під кінець, що я, мабуть, довго тут не затримаюся: після змагань мене обов'язково заберуть у дивізію або й вище. Так що чекайте нової адреси,