Читати книгу - "На коні й під конем"

Чоло моє аж змокріло од поту. Мене знову починає мучити спрага. Наче оті нужденні краплини висушили мене до кінця. Знову оживає поранена рука, вона горить суцільною жариною.

Із стогоном зводжуся. Хоча — це навіть не стогін, стогнати я вже не здатен, — якийсь хрип виривається з моїх наболілих грудей.

Бреду, заплутуючись, видираючись і знову заплутуючись у густій, як джунглі, пшениці.

Чи є що на світі, окрім пшениці?

Не пам'ятаю, скільки пройшов за ту ніч. Може, кружляв по колу, як загнаний кінь, а може, просто топтався на місці, бо коли стало світати, я все ще борсався у пшениці. Не дозволяв собі зупинитися, присісти хоча б на хвилину, бо тоді — знав — уже більше не встану. Одразу ж засну, і граната, яка тільки на це і чекає, випорсне з ослаблої долоні…

Чудо сталося лише тоді, як на сході виткнулося сонце. Я спершу й сам не зрозумів, що ж, власне, сталося, — відчув раптом, що мені стало легше йти.

Пшениця лишилася позаду. Її наче обтяло гігантським ножем, вона зупинилася перед неширокою балкою, засіяною конюшиною. Конюшина зеленіла, волого й свіжо, а далі, там, де балка опустилася донизу, сизіла од густої роси. З останніх сил, задихаючись, все ще не ймучи віри, що то роса, я важко побіг. Упав на коліна, занурився обличчям, і на мене враз бризнуло вологою, і я аж застогнав од неймовірної насолоди. Я повзав і повзав, купаючи обличчя в росі, я хапав її, спивав, злизував, полоскав потріскані губи, поки весь став мокрий як хлющ. Боявся, що ось сонце підніметься вище і сп'є всю росу.

Нарешті я звівся. І щойно одірвав жадібний погляд од вологої конюшини, як одразу ж побачив групу військових. Стояли по той бік балки і мовчки дивилися на мене.

Мене так і штовхнуло в груди. І хоч одразу ж розгледів, що то не німці — свої, все ж заціпенів посеред конюшини.

В того, що стояв попереду, висів через шию бінокль. Гострі очі підозріло дивилися на мене, вони обмацували на мені кожен рубчик. Ось вони зупинилися на моїй забинтованій руці, і погляд пом'якшав.

— Хто ви?

Я назвав свою частину: в мене знову прорізався голос, хоч говорити було боляче й важко.

Почувши назву: «Садківці», військові заворушилися, загомоніли. Один із них поспіхом поліз до планшета, дістав і розгорнув карту, а той, що з біноклем, все ще дивився на мене.

— Що то у вас у руці?

Лише тепер я згадав про гранату. Згадав і здригнувся.

— Киньте! Вона вам уже не потрібна.

— Не можу… Вона без запобіжника…

Дехто з військових одразу ж одступив подалі од мене.

— Навіщо ви його висмикнули?

— Це не я… Це капітан…

— Де ваш капітан?

— Застрелився…

Військові затихли. А той, із біноклем, обернувшись, наказав:

— Лейтенанте, заберіть гранату! І відправте його негайно в санбат!

До мене підскочив лейтенант, майже мій одноліток. Юне обличчя його світилося готовністю виконати будь–яку команду свого командира.

— Одійдіть лиш подалі!

Лейтенант пропустив мене уперед: стеріг, певно, мою руку з гранатою.

За неглибокою балкою, де я повзав по росі, була ще одна балка. Набагато глибша, з крутими, порізаними стінами. Ми зупинилися над нею, і лейтенант скомандував:

— Дайте гранату сюди!

Я простягнув йому руку. Він щосили притиснув блискучий циліндрик і, враз збліднувши, сказав майже пошепки:

— Пускайте…

Я спробував розвести пальці, але вони не слухалися. Вони прикипіли до гранати, і як я не напружувався, нічого не міг із ними поробити.

— Не можу! — сказав я з відчаєм: мені здавалося, що граната прикипіла до мене навіки.

Тоді лейтенант став сам розгинати мої пальці. Один по одному, аж поки вивільнив гранату. Розмахнувся, пожбурив, упав.

— Ложись!

Граната вже котилася по дну, підстрибуючи чорним м'ячем. А я стояв, не усвідомлюючи, що я роблю. І лише тоді, як вона вибухнула і над головою моєю профурчали осколки, а лейтенант, зірвавшись на ноги, став мене лаяти, ноги мої підкосилися і я сів прямо на землю.

Тремтів усім тілом і плакав.

І то були мої перші й останні за всю війну сльози.