Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Чого ти від мене хочеш, Ло? Я повинен мати помічників для роботи тут. Рала або навіть Саллі.

– Ні! – Він люто подивився на мене. – Ніхто не буде сюди допущений. Я віддам відповідне розпорядження охоронцям, щоб вони пускали сюди лиш тебе й мене.

– Мені потрібна допомога, Ло. Я не можу зробити все сам, тут надто багато матеріалу.

– Я допоможу тобі, – сказав Лорен.

– Тут потрібен не один тиждень.

– Я тобі допоможу, – повторив він. – Більш нікого не можна сюди впускати. Жодного слова нікому не слід казати.

До шостої години того вечора Лорен і я оглядали підвал скарбниці.

– З’ясуймо, куди веде друге відгалуження тунелю, – запропонував я.

– Ні, – зупинив мене Лорен. – Я хочу, щоб ми залишалися тут на звичний час. Я не хочу, аби інші здогадалися, що ми тут знайшли незвичайні речі. Повернемося в табір. Інше відгалуження тунелю ми подивимося завтра. Зрештою воно не може бути чимось таким, як це.

Ми зачинили за собою кам’яні двері, запечатавши таємний прохід, а на пункті охорони Лорен віддав дуже точні накази, записавши їх на особистому аркуші охоронця. Прізвища Рала й Саллі були видалені зі списку тих, кому дозволено заходити в тунель. І згодом він оголосив це за обідом. Він пояснив, що йдеться про експеримент, який здійснюємо я і він. Цей вечір я пережив тяжко. Я був виснажений збудженням, яке переживав протягом цілого дня, й тепер, позбувшись своєї апатії, я занадто сильно реагував на звичайні стимули життя. Я сміявся занадто гучно, пив надто багато, й агонія моїх ревнощів стала ще болючішою, ніж раніш.

Коли Лорен і Саллі дивились одне на одного, я хотів би їм крикнути:

– Я знаю про все й ненавиджу вас за це!

Але я знав, що це неправда. Я їх не ненавидів. Я любив їх обох, і тому мені було ще тяжче терпіти таку ситуацію.

У ту ніч я не мав найменшого шансу заснути. У певному стані нервової напруги я не менш як протягом двох або трьох ночей не спроможний стишити пориви свого розпаленого мозку. Я не мав наміру шпигувати за нею. То був простий збіг, що я стояв біля вікна, дивлячись із темряви кімнати на місячну ніч, коли Саллі вийшла зі своєї хатини.

Вона була в довгому світлому нічному халаті, а її розпущене темною хмарою волосся лежало в неї на плечах. Вона затрималася на порозі й обережно озирнулася навколо, аби переконатися, що табір спить. Потім винувато й швидко поквапилася через освітлений місяцем двір до тієї хатини, в якій жив Лорен. Вона відчинила двері й увійшла туди, не вагаючись, а для мене почалося безсоння, тривале й болісне.

Я стояв біля свого вікна протягом двох годин, дивлячись, як тіні від місяця змінюють форму, спостерігаючи, як зірки весело бігають у небі, зірки такі далекі й осяйні, якими вони бувають у чистому й солодкому повітрі пустелі. Вони змарнували свою красу на мене в ту ніч. Я дивився на хатину Лорена, уявляючи собі кожне прошептане там слово, кожен доторк, кожен рух і ненавидячи себе та їх. Я думав про Гіларі та дітей, дивуючись, яке божевілля примушує чоловіка ставити на карту щастя своєї родини за кілька годин скороминущої втіхи. У тій затягнутій темрявою хатині скільки вірності та довіри ті двоє зраджували, яким глибоким і надійним людським щастям ризикували вони?

Несподівано до мене дійшло: я припускав, що для Лорена ця пригода лише гра, а тепер я розглянув можливість, що він діє цілком серйозно. І має намір розлучитися з Гіларі й одружитися із Саллі. Ця думка здалася мені нестерпною. Мені несила було далі спостерігати й чекати, і, щоб якось відвернути свою увагу, я швидко вдягнувся й поквапився через двір до депозитарію.

Нічний сторож сонно мене привітав, і я відімкнув двері й пішов до підвалу, в якому зберігалися золоті книги. Я дістав четверту книгу Гая. Приніс її до свого кабінету й, перш ніж розпочати читання, пішов по пляшку «Ґлен Ґранта». Мої два наркотики – слова й віскі.

Розгорнув сувій навмання й перечитав оду Гая, яку він присвятив своїй бойовій сокирі, осяйному крилу сонячного птаха. Коли я закінчив, я імпульсивно зняв велику сокиру з її почесного місця, погладив її мерехтливу поверхню й почав роздивлятися з новою увагою. Я був переконаний у тому, що саме про цю зброю написано в поемі. Хіба можна уявити собі інший предмет, який би так точно відповідав цьому опису? Я поклав сокиру собі на коліна, бажаючи, щоб вона розповіла мені про останні дні Опета. Я не сумнівався в тому, що вона брала активну участь у фінальній трагедії. Чому вона залишилася покинутою, річ, яку так любили і яку, проте, так недбало викинули, і вона пролежала нікому не потрібна й занедбана протягом майже двох тисяч років? Що сталося із Сокирником Гаєм, його царем та його містом?

Я читав і мріяв, і думки про Саллі й Лорена вже не так часто турбували мене. А проте під час кожного перепочинку від читання вони накочувалися на мене хвилею ревнощів і розпачу, який терзав мені нутрощі. Мене розривало між теперішнім часом і далеким минулим.

Я читав далі, обираючи ті частини сувою, які досі були невідомою територією, тоді як рівень віскі у пляшці невпинно знижувався, а довга ніч минала.

Коли почав народжуватися новий день, я натрапив на невеличку ділянку письма, яка заторкнула в мені нові глибини взаємного розуміння. Гай несподівано болісно скрикнув із самих глибин свого єства. Так ніби він більше не міг стримувати якесь давно придушуване в собі почуття й тепер викрикнув його з благанням, щоб його фізичний стан не брали до уваги, коли люди зрозуміють, яка його справжня вартість. Із ницої землі утворюється найчистіше золото, вигукує Гай, так і в його спотвореній плоті заховані справжні скарби.

Я прочитав цей уривок із півдесятка разів, щоб переконатися в правильності свого перекладу, перш ніж я остаточно зрозумів: Гай Бен-Амон був такий, як і я. Каліка.

Перше тьмяне сяйво світанку вихопило з темряви силуети вершин скелястих пагорбів, забарвивши їх у блідий рожевий колір, коли я відніс золоту книгу в сейф, де вона зберігалася, й повільно пішов назад до своєї хатини.

Саллі вийшла з дверей хатини Лорена й рушила в напрямку мене, в темряві. Її халат був примарно блідий, і, здавалося, вона летить над землею. Я завмер на місці, сподіваючись, що вона мене не побачить.