Читати книгу - "Сонячний Птах"

Протягом кількох нескінченних секунд нічого не змінювалося, а тоді раптом стіна почала рухатися. Не чутно було ніякого звуку, ніякого скрипіння, ніякого скреготу дверних петель, які чинили б опір, але вся стіна оберталася на невидимій осі. Громіздкий обережний рух, який відчинив квадратний чорний отвір у тунель, схований за образом Ваала.

Дивлячись на чорний доісторичний отвір, я сказав, не дивлячись на Лорена:

– Як ти це зробив, Ло? Як ти здогадався?

Тон у нього, коли він мені відповів, був спантеличений:

– Я знав, я просто це знав, ото й усе.

Ми знову обидва замовкли, дивлячись у чорний отвір. Мене несподівано опанував моторошний страх – мені було лячно думати, що ми там знайдемо.

– Візьми світло, Бене, – наказав Лорен, не відриваючи погляду від дверного отвору.

Я взяв переносну дугову лампу, й Лорен забрав її в мене з рук. Я подався за ним, коли він увійшов у прохід за дверима.

Перед нами у проході сім футів заввишки й у дев’ять футів завширшки був спуск униз під кутом сорок п’ять градусів. Там були кам’яні східці, вроблені в підлогу. Кожна сходинка стерта, з гладенькими закругленими краями. Стіни й стеля тунелю виготовлені з необробленого каменю, а глибина тунелю ховалася від нас за тінями й темрявою.

– Що це? – запитав Лорен, показавши на два великі круглі об’єкти, які лежали на початку східців.

Я побачив, що на них блищать бронзові розетки.

– Щити, – сказав я йому. – Бойові щити.

– Хтось загубив, дуже поспішаючи.

Ми обережно переступили через них і спустилися східцями. Там було сто шість сходинок, кожна по вісім дюймів заввишки.

– Пилюки тут немає, – зауважив Лорен.

– Ні, – погодився я. – Печать на дверях була приладнана дуже щільно.

Його слова, либонь, мали б бути сприйняті як застереження, проте я був весь опанований подивом і збудженням від цього нового відкриття. Поверхня східців здавалася такою чистою, ніби її щойно підмели.

Спустившись східцями, ми опинилися перед розвилкою у формі літери Т. Прохід праворуч приводив до залізної брами, зачиненої й загвинченої на болти. Ліворуч він спускався ще на дванадцять покручених сходинок, що зникали в живій скелі.

– Куди йти? – запитав Лорен.

– Погляньмо, що там видно за брамою, – запропонував я здушеним від збудження голосом, і ми підійшли до неї.

Важкі болти не були загвинчені наглухо, але крізь опори брами була пропущена золота нитка, й важка цегляна печать затуляла вхід.

На печаті був грубо зображений барельєф тварини й написані слова: «Ланнон Гіканус, Великий Лев Опета, володар Пунту й чотирьох царств».

– Дай мені свій ніж, – сказав Лорен.

– Ло, ми не можемо… – почав я.

– Дай мені його, нехай тебе чорти візьмуть. – Його голос трохи тремтів і був захриплий від особливої хоті й пристрасті. – Ти знаєш, що перед нами? Це скарбниця, золотий підвал Опета!

– Зачекай, зробімо це як годиться, Ло, – благальним голосом попросив я, але він узяв печать голими руками й відірвав її від брами.

– Не роби цього, Ло, – запротестував я, але він повитягував болти й наліг усією вагою тіла на браму.

Вона заржавіла, бо стояла довго зачинена, але він наліг на неї всім тілом і з усією своєю силою. Вона подалася назад, достатньо, щоб Лорен у неї протиснувся. Він побіг за браму, а я – за ним. Тунель знову зробив кілька обертів під прямим кутом і привів нас у велику залу.

– Боже! – вигукнув Лорен. – О Боже! Подивись на це, Бене! Лиш подивись!

Скарбниця Опета лежала перед нами з усім своїм казковим багатством, досі неторканим. Згодом ми зможемо все порахувати, зважити й виміряти, але поки що ми стояли тут і дивилися.

Зала мала сто вісімдесят шість футів завдовжки й двадцять один фут завширшки. Слонова кістка була складена під довшою стіною – одна тисяча шістнадцять слонових бивнів. Вона зогнила й кришилася, як крейда, але дві тисячі років тому це мала бути грандіозна скарбниця.

Тут було дев’ятсот великих амфор, запечатаних воском. Дорогоцінні олії давно випарувалися й перетворилися на густу чорну масу. Були тут також рулони імпортованих тканин і шовку, які теж зогнили й розсипалися на порох після першого ж дотику.

Метали були складені під протилежною стіною підвалу: сто дев’яносто тонн природної міді, перетворені на зливки у формі хреста святого Андрія; три тонни олова, перетворені в ті самі форми; шістнадцять тонн срібла; дев’яносто шість – свинцю; дві – сурми.

Ми йшли по центру склепу, дивлячись на цю неймовірну виставку багатства.

– Золото? – помурмотів Лорен. – Де тут золото?

Ми побачили кілька штабелів дерев’яних скринь, вирізаних із чорного дерева, з віками, прикрашеними слоновою кісткою й перламутровою інкрустацією. Ці скрині були єдиними об’єктами мистецької творчості в склепі, але навіть на них сцени боїв та мисливських ловів були зображені досить грубо.

– Ні, не роби цього, – знову запротестував я, коли Лорен почав зривати віко з однієї зі скринь.

Там було повно напівдорогоцінного каміння, аметистів, берилів, котячого ока, яшми та малахіту. Деякі з тих каменів були грубо оброблені й повставляні в золоті вироби, товсті незграбні шматки, намиста, брошки, браслети та персні.

Лорен поквапився вниз проходом і раптом рвучко зупинився. В окремій заглибині, яка відходила від головної зали, за ще однією залізною брамою в акуратні стоси було складене золото, відлите у вже звичні для нас «пальці». Стоси первісного металу здавалися не вельми великими, та коли через кілька місяців їх усі зважили, то золота тут набралося понад шістдесят тонн.

За сьогоднішньою вартістю його тут було більше як на шістдесят мільйонів фунтів стерлінгів. У тій самій заглибині, де було складене золото, стояли дві невеличкі дерев’яні скриньки. У них зберігалося двадцять шість тисяч каратів необроблених і грубо оброблених діамантів будь-яких мислимих розмірів і будь-якої форми. Жоден із них не важив менше за півтора карати, а найбільший був великим тьмяно-жовтим страховищем на тридцять вісім каратів і лише сам-один збільшував на два мільйони фунтів загальну вартість скарбниці.

Тут зберігалося багатство сорока сімох царів Опета, накопичене з неабиякими труднощами за чотириста років. Жодна інша скарбниця стародавнього світу не могла зрівнятися з таким багатством.

– Ми повинні бути до чортів обережними, Бене. Жодне слово про це відкриття не повинне вислизнути ані з моїх, ані з твоїх уст. Ти розумієш, що сталося б, якби воно вислизнуло? – Він стояв, тримаючи по великому пальцю золота в кожній руці, дивлячись на стоси скарбниці. – Цього досить для того, щоб убити безліч