Читати книгу - "Інститут"

— Ні, я візьму, — сказав чоловік із навантажувача. — Він неважкий. Ти подзвони лікареві Роуперу й запитай, чи він виїжджає на дім.

— Радше на склад, — додав чоловік із крісла й засміявся, оголивши жовті зуби-кілочки.

— Та пофіг. Іди й подзвони. З телефона станції.

— Так, сер. — Чоловік із крісла незграбно відсалютував чоловікові з навантажувача і рушив геть. Чоловік з навантажувача підняв Люка.

— Покладіть мене, — озвався хлопець. — Я можу йти.

— Думаєш? Ану покажи.

Люк трохи захитався на ногах, тоді став рівно.

— Як тебе звати, синку?

Люк замислився, не певний того, чи хоче називати ім’я, коли не знає, чи цей чоловік — не «дядько». Він здавався нормальним… але, зрештою, Зік теж таким здавався в Інституті, коли бував зрідка в доброму гуморі.

— А вас як? — парирував він.

— Тім Джеймісон. Ходімо, треба тебе хоч у тінь забрати.

25

Норберт Голлістер, власник ветхого мотелю, досі відкритого лише завдяки його щомісячній винагороді за роботу позаштатним спостерігачем Інституту, скористався телефоном залізничної станції, щоб зателефонувати лікареві Роуперу, але перед тим на мобільному набрав номер, отриманий рано-вранці. Тоді він ще розсердився за те, що його розбудили. Зараз, проте, був задоволений.

— Той малий, — заговорив він. — Він тут.

— Секунду, — озвався Енді Фелловз. — Перемикаю.

Запала коротка тиша, тоді інший голос сказав:

— Це Голлістер? Із Дюпрея, Південна Кароліна?

— Ага. Той малий, якого ви шукаєте, щойно вискочив з вантажного поїзда. Розірване вухо. За нього ще діє винагорода?

— Так. І вона збільшиться, якщо ти зробиш так, щоб він з міста нікуди не дівся.

Норберт засміявся:

— Та, думаю, він нікуди не піде. Влетів у стовп із семафором, гупнувся головою добряче.

— Не зводь з нього очей, — сказав Стекгаус. — Дзвони мені щогодини. Зрозуміло?

— Типу тримати в курсі.

— Саме так. Про все решту ми самі подбаємо.

Пекло тут

1

Тім провів скривавленого хлопця, який міг іти самотужки, хоча памороки йому, очевидно, таки забило, в кабінет Крейґа Джексона. Власник складських приміщень Дюпрея жив у місті Даннінг неподалік, але відтоді, як п’ять років тому розлучився, простора, кондиціонована кімната за кабінетом слугувала йому додатковим житлом. Джексона тут зараз не було, що Тіма й не здивувало: у дні, коли п’ятдесят шостий зупинявся, а не просто проносився повз, Крейґ мав схильність кудись щезати.

За маленькою кухнею з мікрохвильовкою, електроплиткою і невеликою раковиною сховалася житлоплоща з м’яким кріслом перед широкоформатним телевізором. За ним старі постери з «Плейбоя» та «Пентгауса» споглядали охайно застелене розкладне ліжко. Тім запропонував хлопцеві полежати, доки не прийде лікар Роупер, але той похитав головою.

— Крісло.

— Точно?

— Так.

Хлопець сів. Сидіння стомлено гавкнуло. Тім став перед ним на коліно.

— То як тебе все ж таки звати?

Малий дивився на нього з недовірою. Кровотеча припинилась, але на правій щоці запеклася кров, а вухо виглядало як подерте жахіття.

— Ви чекали на мене?

— На поїзд. Я працюю тут зранку. Довше, коли за розкладом прибуває 9956-й. Як тебе звати?

— Хто той інший?

— Більше жодних запитань, доки не скажеш ім’я.

Малий подумав, тоді облизав губи й повідомив:

— Нік. Нік Вілгольм.

— Гаразд, Ніку. — Тім показав символ перемоги. — Скільки пальців бачиш?

— Два.

— А тепер?

— Три. Той інший сказав, що він мій дядько?

Тім спохмурнів.

— Це Норберт Голлістер. Власник місцевого мотелю. Якщо він комусь і дядько, то я про це не знаю. — Тім виставив один палець. — Слідкуй. Щоб я подивився, як рухаються очі.

Очі Нікі слідували за його пальцем, праворуч-ліворуч, угору-вниз.

— Думаю, тебе не дуже зле влупило, — сказав Тім. — Сподіваймося принаймні. Від кого тікаєш, Ніку?

Малий одразу стривожився й спробував вилізти з крісла.

— Хто вам таке сказав?

Тім його легенько штовхнув назад.

— Ніхто. Просто завжди, якщо я бачу, як дитина в брудному подертому одязі та з пошматованим вухом вискакує з поїзда, у мене виникає дике припущення, що вона втек­ла з дому. Тож хто…

— Що за крики? Я чула… Ой, Господи Ісусе, що сталося з цим хлопчиком?

Тім обернувся й побачив Сироту Енні Леду. Вона, певно, була в себе в наметі за депо. Енні часто там спала посеред дня. Хоча термометр на станції показував вісімдесят п’ять градусів[98] о десятій ранку, Енні була вдягнута в те, що Тім називав її «максимально мексиканським костюмом»: серапе, сомбреро, браслети з цяцьками й старі ковбойські черевики, потріскані у швах.

— Це Нік Вілгольм, — пояснив Тім. — Він прибув у наше прекрасне село бозна-звідки. Вискочив із 56-го й з розгону вписався в семафорний стовп. Ніку, це Енні Леду.

— Дуже приємно познайомитися, — сказав Люк.

— Дякую, синку, навзаєм. Це об стовп він собі пів вуха роздер, Тіме?

— Не думаю, — відповів Тім. — От, сподіваюся витягти з нього цю історію.

— А ви чекали на прибуття поїзда? — запитав Енні хлопець.

Ніби зациклився. Може, тому що йому добряче дало по шпаківні, може, з якоїсь іншої причини.

— Я нічого не чекаю, лише на друге пришестя нашого Спасителя Ісуса Христа, — відповіла Енні й роззирнулась. — У містера Джексона тут огидні зображення на стіні. Не здивована. — «Не» в неї звучало як «ни».

Тоді в кімнату зайшов засмаглий чоловік у комбінезоні поверх білої сорочки й у темній краватці. Кепка залізничника стриміла в нього на голові.

— Привіт, Гекторе, — поздоровкався Тім.

— І тобі здоров, — відповів Гектор. Він зиркнув на скривавленого хлопця в м’якому кріслі Крейґа Джексона без особливого зацікавлення, після чого обернувся до Тіма. — Мій помічник каже, що в мене для тебе пара генераторів, трохи мінітракторів, щось таке, і десь тонна консервованих продуктів плюс тонна свіжих. Тіммі, хлопче, я запізнююсь, і якщо ви мене не розвантажите, то доведеться відправляти вантажівки, яких у цьому місті нема, аж у Брунсвік, щоб забрали ваше добро.

Тім підвівся.

— Енні, можеш скласти компанію цьому молодикові, доки сюди прийде лікар? Я мушу піти трохи на навантажувачі попрацювати.

— Можу. Якщо він закатає істерику, запхаю йому щось до рота.

— Нічого я не закатуватиму, — озвався хлопчик.

— Усі так кажуть, — різко заперечила Енні, досить похмуро.

— Синку, — сказав Гектор, — ти зайцем на моєму поїзді їхав?

— Так, сер. Вибачте.

— Ну раз ти вже зійшов, мені то не важить. З тобою копи розберуться, думаю. Тіме, бачу, тут у тебе ситуація, але добро не чекає, тож допоможи там хлопцеві. Де твоя бригада срана? Я лиш одного бачив, і той у кабінеті комусь дзвонив.

— Це Голлістер з місцевого мотелю, і я не бачив, щоб він щось розвантажував. Хіба, може, свої кишки сього­дні вранці.

— Гидота, — кинула Сирота Енні, хоча, мабуть, про постери, які саме роздивлялася.

— Ще мають бути Бімани, але ті двоє ґевалів, певно, запізнюються. Як і ти.

— Та Господи. — Гектор зняв кепку й провів долонею по густому чорному волоссі. — Ненавиджу ці молочні