Читати книгу - "Інститут"

Тім пішов за Гектором до дверей, тоді обернувся.

— Тебе ж звати не Нік, правда?

Хлопчик замислився, тоді відповів:

— Поки що нехай буде так.

— Нікуди не пускай його, — наказав Тім Енні. — Якщо щось влаштує, кричи. — Тоді скривавленому хлопцеві, що виглядав дуже маленьким і наче з ним дуже погано обходились: — Ми це обговоримо, коли я повернуся. Згода?

Малий ще трохи поміркував і стомлено кивнув:

— Думаю, інших варіантів нема.

2

Коли чоловіки пішли, Сирота Енні знайшла кілька чистих ганчірок у відрі під умивальником. Змочивши їх холодною водою, сильно скрутила одну і легенько — іншу. Подала йому першу.

— Приклади до вуха.

Люк так і вчинив. Запекло. Іншою вона змила кров йому з обличчя, ніжно, від чого він згадав маму. Енні спинилася й запитала — з такою ж ніжністю — чому він плаче.

— Сумую за мамою.

— Ой, ну, вона, мабуть, за тобою також сумує.

— Ні, хіба що свідомість якось продовжує існувати після смерті. Хотілося б у це вірити, проте емпіричні докази показують, що такого немає.

— Продовжує існувати? Ну звичайно. — Енні повернулася до раковини й вимивала кров із ганчірки. — Деякі кажуть, що душі в засвітах ніяк не цікавляться земною сферою, не більше, ніж ми переймаємося справами мурашок у мурашниках, але я так не думаю. Я вірю, що вони про це турбуються. Мені шкода, що вона відійшла, синку.

— Думаєте, їхня любов продовжує існувати?

Дурна думка, він знав, але по-доброму дурна.

— Звичайно. Любов не вмирає рівночасно із земним тілом, синочку. Це взагалі сміховинно. Як давно вона відійшла?

— Десь місяць-півтора. Я трохи втратив лік часу. Батьків убили, а мене викрали. Знаю, в це важко повірити…

Енні продовжувала вимивати кров.

— Неважко, якщо ти розумієшся. — Вона постукала собі по скронях під крисами сомбреро. — Вони приїхали на чорних машинах?

— Не знаю, — відповів Люк, — але я б не здивувався.

— Проводили експерименти над тобою?

У Люка відвисла щелепа.

— Звідки ви знаєте?

— Джордж Оллмен, — відповіла вона. — Він на WMDK з півночі до четвертої ранку. Веде шоу про замісників, НЛО і надприродні сили.

— Надприродні сили? Серйозно?

— Так, і про змову. Ти ж знаєш про змову, синочку?

— Та ніби, — відповів Люк.

— Шоу Джорджа Оллмена називається «Чужинці». Туди дзвонять люди, але здебільшого він просто говорить. Він не розповідає, ніби це інопланетяни чи влада, що працює з інопланетянами, він обережний, бо не хоче зникнути безвісти чи щоб його підстрелили, як Джека й Боббі[100], але весь час розповідає про чорні машини й експерименти. Речі, від яких ти б посивів. Ти знав, що Син Сема[101] був замісником? Ні? А він був. А потім диявол усередині нього вийшов і залишив тільки оболонку. Підніми голову, синочку, у тебе кров по всій шиї, якщо вона засохне, то доведеться відшкрябувати.

3

Брати Бімани, двійко неповоротких здоровил-підлітків з трейлерного парку на півдні міста, оприявнилися чверть по полудні, у час, коли Тім зазвичай мав ланч. На той момент більша частина речей для «Малого двигуна Фромі» вже стояла на потрісканому асфальтобетоні майданчика біля станції. Якби вирішував Тім, він би без зволікань звільнив Біманів, але вони якимсь складним південним чином родичалися з містером Джексоном, тож це був не варіант. Крім того, вони йому потрібні.

Дел Біман мав велику вантажівку, кузов якої стояв перед дверима вагона «Кароліна продьюс» о дванадцятій тридцять, і вони почали розвантажувати ящики з латуком, помідорами, огірками й літніми кабачками. Гектор і його помічник, яких цікавили не свіжі овочі, а лише те, щоб чимшвидше чкурнути з Південної Кароліни, також долучилися. Норб Голлістер стояв у тіні навісу і просто дивився на це важким поглядом, але більш нічого не робив. Тімові це перебування тут здалося дещо дивним — раніше Голлістер не виявляв інтересу до прибуття й відправлення поїздів, — але він був надто зайнятий, щоб думати ще й про це.

Старий мікроавтобус «форд» заїхав на невеликий паркінг біля станції за десять перша, коли Тім завантажував останні ящики з овочами у вантажівку, яка повезе їх у бакалійну крамницю Дюпрея… якщо Філ Біман правильно довезе. Дорога була менш ніж у милю, але цього ранку Філ говорив вельми повільно, а очі його були червоні, як у тваринки, що намагається втекти від пожежі в підліску. Не потрібно бути Шерлоком Голмсом, щоб збагнути, що він ужив трішки веселої травички. На пару з братом.

З мікроавтобуса вийшов лікар Роупер. Тім помахав йому й указав на складське приміщення, де розташовувався кабінет-житло Джексона. Роупер помахав у відповідь і рушив у тому напрямку. Олдскульний, ледь не карикатурний персонаж; із тих лікарів, які досі виживають у тисячах бідних сільських місцевостей, де найближча лікарня — за сорок-п’ятдесят миль, реформу охорони здоров’я від Обами вважають богохульною ліберастією, а поїздка у «Волмарт» вбачається неаби­якою подією. Товстий, шістдесятирічний, ревний баптист, який носить Біблію разом зі стетоскопом у чорному саквояжі, що його передавали від батька до сина впродовж трьох поколінь.

— Що з тим малим? — запитав помічник машиніста, банданою протираючи лоб.

— Не знаю, — відповів Тім, — але планую дізнатися. Їдьте, хлопці, заводьте і вперед. Хіба що ти ще мені хочеш один «лексус» залишити, Гекторе. Сам його з радістю дістану, якщо так.

— Chupa mi polla[102], — відказав Гектор. Тоді потиснув Тімову руку і пішов до локомотива, сподіваючись надолужити час між Дюпреєм і Брунсвіком.

4

Стекгаус хотів вилетіти «челенджером» разом з обома загонами реквізиції, але місіс Сіґсбі взяла гору. Вона мог­ла, бо начальниця. І все одно вираз тривоги від цієї ідеї в Стекгауса межував з образою.

— Зітри цей вираз із обличчя, — сказала вона. — Кому голову відріжуть, якщо все полетить шкереберть?

— Нам обом, і цим не обмежаться.

— Так, але кому першій і чия відлетить найдалі?

— Джуліє, це просто польова операція, а ти ще ніколи в таких умовах не була.

— Зі мною будуть загони Рубінових та Опалових, четверо хороших чоловіків і три міцні жінки. Ще будуть Тоні Фіззале, колишній морпіх, лікар Еванс і Вайнона Бріґґз. Вона раніше служила і має певні навички медичного сортування. Як тільки операція почнеться, командуватиме Денні Вільямс, але я маю намір там бути і написати звіт з погляду безпосередньої участі. — Вона замовкла. — Якщо звіт взагалі доведеться писати тобто, а я починаю думати, що уникнути не вдасться. — Вона глянула на свій годинник. Дванадцята тридцять. — Усе, досить розмов. Треба рухатися. Ти лишаєшся за старшого, і якщо все мине добре, я повернуся завтра до другої ночі.

Він провів її за двері й до ґрунтівки за воротами, яка зрештою виходить до двосмугового асфальтованого шосе за три милі на схід. День був гарячий. У густому лісі, через який той малий негідник якось утік, співали цвіркуни. Фургон «форд вінстар» а-ля «футбольна матуся»[103] стояв перед воротами, а за кермом сиділа Робін Лекс. Мішель Робертсон — поруч. Обидві у джинсах і футболках.

— Звідси до Преск-Айла, —