Читати книгу - "Інститут"

— Ну та пішли вже, поїзд не жде. Слухай, ти тут того малого ніде не бачив? Може, заскочив на поїзд на північ і вирішив, що Вілмінгтон — непогане місце, щоб зупинитися?

Настала пауза. Тоді Метті промовив:

— Ні.

Увесь цей час Люк сидів, напружено нахилившись уперед. Після цього слова він відкинувся, сперся головою на стіну вагона і заплющив очі.

Десь через десять хвилин поїзд 9956 різко смикнувся всіма вагонами (яких тепер налічувалося рівно сотня), ніби здригнувшись. Депо почало пробігати повз, спершу повільно, тоді потроху прискорюючись. Підлогою вагона промайнула тінь сигнальної вежі, після чого з’явилася ще одна тінь. Людська. Поплямований жиром паперовий пакет залетів у вагон і приземлився на підлозі.

Він не бачив Метті, лише почув:

— Хай щастить, голодранцю.

І тінь зникла.

Люк виповз зі своєї схованки так швидко, що вгатився боком голови з неушкодженим вухом об корпус газонокосарки. Він цього навіть не помітив. У пакеті ховався рай. Він відчував його запах.

Рай обернувся булочкою з сиром і ковбасою, фруктовим пирогом «Гостес» і пляшкою джерельної води «Кароліна-світвотер». Люк мусив задіяти усю силу волі, щоб не випити всі шістнадцять унцій води одразу. Він залишив чверть, відставив її, тоді знову вхопив і закрутив корок. Подумав, якщо поїзд раптом похилиться й вода розіллється, то він здуріє. Люк поглинув булочку з ковбасою за п’ять жадібних укусів і запив п’ятьма ковтками води. Облизав долоню від жиру, тоді взяв воду і пиріг «Гостес», з якими заліз назад у нору. Уперше, відколи він плив річкою на «Ліньку» і дивився на зорі, Люк відчув, що життя, мабуть, варте того, щоб жити. І хоча він не зовсім вірив у Бога, вважаючи докази проти зовсім трішки сильнішими, ніж докази за, та все одно молився, хоч і не за себе. Він молився, щоб дуже гіпотетична вища сила благословила чоловіка, який назвав його голодранцем і кинув коричневий пакет у вагон.

24

Наповнивши живіт, Люк відчув, що знову засне, але змусив себе залишатися при тямі.

«Поїзд зупиниться в Джорджії, тоді в Тампі, а кінцева станція — Маямі, — сказав Метті. — Якщо тебе шукатимуть, то шукатимуть усюди. Але наступна зупинка — то просто гіменце на мапі».

Його, можливо, шукатимуть навіть у маленькому місті, проте Люк не мав наміру їхати в Тампу чи Маямі. Загубитись у великому натовпі — у цьому є свої приваби, але у великих містах забагато копів, а зараз, найпевніше, всі вони мають фотографію хлопця, якого підо­зрюють у вбивстві власних батьків. Крім того, логіка підказувала, що так довго тікати він не зможе. Те, що Метті не здав його, — фантастичний щасливий випадок, а розраховувати на ще один — ідіотизм.

Люк подумав, що в нього може бути ще одна сильна карта в руці. Ніж для овочів, який Морін залишила йому під матрацом, зник десь по дорозі, але флешка була на місці. Він поняття не мав, що на ній, може, й нічого, окрім безладного, сповненого провини зізнання, що звучатиме радше як тарабарщина про дитину, яку вона віддала, хто­зна. З іншого боку, там можуть бути докази. Документи.

Зрештою поїзд почав сповільнюватися. Люк підійшов до дверей, узявся, щоб утримати рівновагу, вихилився назовні. Він побачив багато дерев, двосмугову асфальтобетонну дорогу, тоді задні частини будівель. Поїзд минув семафор: жовтий. Це, мабуть, те гіменце, про яке йому говорив Метті; а може, просто поїзд сповільнюється, щоб почекати, поки інший очистить дорогу попереду. Це міг би бути кращий варіант для Люка, бо якщо на наступній зупинці його очікуватиме стурбований дядько, то чекатиме він у депо. Попереду Люк бачив складські приміщення з сяючими металевими дахами. За складами тягнулася двосмугова дорога, а за дорогою — знову дерева.

Твоя місія, говорив він собі, зійти з цього поїзда й утекти в ті дерева якомога швидше. І не забудь, що тобі треба приземлитися біжучи, щоб не торохнутися обличчям об шлакоблоки.

Люк почав розхитуватися вперед-назад, не відпускаючи двері, стиснувши губи в тонку лінію зосередження. Це саме та зупинка, про яку йому говорив Метті, бо тепер він бачив попереду вокзал. «ДЮПРЕЙ ПД і ЗХ» було виведено на блякло-зеленій дранці даху.

Треба стрибати вже, подумав Люк. Дядьків я зустрічати точно не хочу.

— Раз…

Він хитнувся вперед.

— Два…

Хитнувся назад.

— Три!

Люк стрибнув. Він почав бігти в повітрі, але корпусом врізався в шлакоблоки біля колії зі швидкістю поїзда, що все одно було трохи швидше, ніж могли витримати ноги. Верхня частина тіла похилилася вперед, а руки витягнулися назад, намагаючись зберегти рівновагу; він виглядав наче ковзаняр на фінішній прямій.

Не встиг Люк подумати, що може ще згрупуватися, перш ніж розпластатись, як хтось закричав:

— Агов, дивись!

Люк шарпнув голову догори й побачив чоловіка на вилчатому навантажувачі на півдорозі між складськими приміщеннями і депо. Інший чоловік підводився з крісла-гойдалки в затінку даху станції, з журналом у руках. Другий крикнув:

— Там же стовп!

Люк побачив другий семафор, цього разу червоний, надто пізно, щоб сповільнитися. Він інстинктивно повернув голову й спробував піднести руку, але не встиг і вгатився об сталевий стовп на повній біговій швидкості. Правий бік обличчя зіткнувся з металом, ушкоджене вухо взяло на себе головний удар. Він відлетів, упав на шлакоблоки і скотився з колії. Свідомості хлопець не втратив, проте втратив безпосередність свідомості, і небо понеслося кудись геть, тоді назад, тоді знову геть. Він відчув, як тепло стікає щокою, і знав, що то знову відкрилося вухо — його бідне пошматоване вухо. Внутрішній голос кричав йому, щоб зібрався, взяв ноги в руки й кинувся в ліс, але чути і діяти — то дві різні речі. Коли він спробував зіп’ястися на ноги, не вийшло.

Мій мотоцикл зламався, подумав Люк. Блядь. Ну й про­йоб.

І над ним навис чоловік з навантажувача. Люкові він здавався футів шістнадцять[97] заввишки. Лінзи його окулярів відбивали сонячні промені, тому побачити його очі було неможливо.

— Господи, малий, ти якого дідька робиш?

— Намагаюся втекти. — Люк не був певен, чи дійсно говорить, але подумав, що, мабуть, так. — Не можна, щоб вони мене зловили, не віддавайте мене їм.

Чоловік схилився.

— Помовч трохи, я все одно нічого не розумію. Ти нормально так врубався в той стовп, а тепер кровиш, як свиня на забої. Ану поворуши ногами.

Люк послухався.

— Тепер руками.

Люк підніс їх догори.

Чоловік із крісла приєднався до чоловіка з навантажувача. Люк спробував використати свої новонабуті здіб­ності ТП, щоб прочитати думки хоч когось із них чи обох, дізнатися, про що думають. Нічого. У читанні думок зараз, очевидно, відплив. Можливо, удар назовсім вибив ТП йому з голови.

— З ним усе добре, Тіме?

— Та наче. Сподіваюся. Протокол невідкладної допомоги велить не рухатись у разі травми голови, але я ризикну.

— Хто з вас мій дядько? — запитав Люк. — Чи ви обоє?

Чоловік із крісла спохмурнів.

— Ти розумієш, що він несе?

— Ні, я його відведу в кімнату містера Джексона.

— Я за ноги візьму.