Читати книгу - "Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер"

Сесілія Алістер, найстарша дочка сера Юстаса, лише шістнадцятирічна й ще не представлена при дворі, зникла минулого тижня у вівторок, коли зранку виявили драбину під вікном її спальні. На розпитування представників поліції подруги леді Сесілії зізналися, що минулого літа до неї підійшов у їхній присутності («і як оце зараз тиняються без супроводу, а дівчата ото їздять верхи та на велісапедах, ходять по крамницях самісінькі, куди ж котиться цей світ?») якийсь молодий «панок», інакше кажучи, чоловік франтуватої зовнішності, але сумнівного походження. Під час подальшого розслідування й обшуку письмового столу леді Сесілії виявлено, що вона листувалася з молодим чоловіком — без належного знайомства чи повідомлення про це її батьків. Поліції, якій було відоме тільки ім’я, знадобилося чотири дні, аби знайти цього зухвальця. Ним виявився усього-на-всього син крамаря без належного розуміння свого місця у світі та, мабуть, із амбіціями, що сягали за межі його суспільного стану. Та, звісно, вже було занадто пізно («жахливо, якщо вона за нього вийшла, а ще гірше, якщо ні»). Проте, як виявилося, її в нього не знайшли. Молодик рішуче наполягав на своїй непричетності. («Бреше, й до ворожки не ходи! Усі чоловіки хочуть лиш одного».) Відтоді за ним і кожним його кроком стежать, проте досі не виявили жодного сліду леді Сесілії.　

— Долити чаю, міс Мешл?　

Я усміхнулась і похитала головою.　

— Ні, місіс Бейлі, дуже дякую. Думаю… Власне, я вже мушу братися до справ.　

Повернувшись у передню частину будівлі, я перейшла зі свого кабінету в кабінет доктора Раґостіна, давши Джодді вказівку в жодному разі не турбувати мене. Я частенько навідувалася в кабінет доктора Раґостіна протягом дня, щоб подрімати після своїх нічних вилазок у подобі черниці. Судячи з нахабної посмішки Джодді, яку я навмисне не зауважила, він подумав, що я збираюся провести кілька годин, загорнувшись в афганські покривала на зручній, обшитій ситцем канапці доктора Раґостіна.　

А я і хотіла, щоб саме так вважали він та решта слуг.　

Крім уже згаданої канапки перед каміном, у святая святих доктора Раґостіна були ще величезний письмовий стіл, який я придбала для цього вигаданого персонажа, м’які шкіряні крісла для його відвідувачів і розкішний турецький килим, на якому стояли ці меблі. Між вікнами з важкими портьєрами стояла одна висока книжкова шафа, а решта шаф — всуціль попід трьома іншими стінами, хоча їх, звісно, ще розділяли газові світильники над довгими дзеркалами, в яких відбивалося світло. Стільки книжкових шаф залишилося тут від попередньої орендарки, так званої астральної зникологині. Ця кімната слугувала для її спіритичних сеансів.　

Замкнувши двері зсередини, я запнула для приватності вікна щільними портьєрами, підкрутила в люстрі газовий ріжок, щоб освітлити напівтемряву, і підійшла до першої шафи при внутрішній стіні. Там сягнула рукою за товстий том Поупових есеїв[8], безгучно відкрила засув, а відтак потягнула на себе ліву стінку шафи. Із мізерним зусиллям та абсолютно безшумно, бо петлі були ідеально припасовані й щедро змащені, ціла шафа прочинилася навстіж, як двері, а за нею з’явилася невеличка кімнатка.　

Саме тут напевно ховалися спільники медіума.　

Я ж використовувала це приміщення завбільшки з комірчину, щоб ховати дещо інше.　

Саме це мені зараз і знадобилося. Я не могла потрапити на прийом у домі баронета під виглядом Айві Мешл. Треба здійснити перетворення.

Я запалила свічку. Тремтячи від холоду, адже в цій кімнатці не було каміна, я скинула дешеву поплінову сукню з оборками й цибулястою брошкою, яку завжди носила Айві Мешл, — і не просто так. Прикріплена до руків’я мого кинджала, ця брошка мала вигляд прикраси, пристебнутої на грудях сукні, та насправді дозволяла зброї злегка виступати поміж ґудзиками. Узявшись за брошку, я одним широким рухом дістала й відклала кинджал, замилувавшись на мить його блискучим тонким і гострим лезом.　

Далі я зняла накладні локони Айві Мешл, сережки й інші оздоби, залишившись у самій спідній білизні, найголовнішим предметом якої за іронією долі був корсет.　

Так, попри мою думку про корсети, я носила його завжди — але як дружнього охоронця, ніколи не затягнутого настільки, щоб стати моїм мучителем. Мене корсет не сковував, а звільняв — тим, що надавав захист, маскування й доступ до запасів. Корсет не лише прикривав кинджал, а й тримав збільшувач грудей (де я ховала чимало корисних предметів, включно зі скромним статком у білетах Банку Англії), за допомогою якого та ще стегнових накладок я створювала фігуру, цілком відмінну від щуплявих форм Еноли Голмс.　

Тож, знявши все, окрім підкладок, захисту й нижніх спідниць, я нахилилася над мискою й, скривившись, змила рум’яна — вода, що стояла в комірчині, була ледве не крижаною, і тоді поглянула на себе в дзеркало. Звідти на мене дивилося моє довгасте й тьмяне, землистого кольору обличчя, обрамлене моїм власним довгим коричнюватим волоссям.　

Волосся — це проблема. Адже щоб видавати себе за дорослу жінку, треба зачесати його догори. Дівчата носили короткі сукні й довге волосся, але жінки мусили вбиратися в довгі сукні та вкладати волосся у високу зачіску. Бачте, майже кожен сантиметр тіла шляхетної жінки має бути прикритий, однак її вуха, схоже, завжди оголені.　

А сьогодні мені треба видати себе за шляхетну жінку. Однак такі леді зазвичай мали служниць, які вкладали їм волосся, а в мене прислуги не було.　

Не обтяжуватиму читача всіма подробицями цього двобою. Скажу лише, що приблизно за годину з-за книжкової шафи вийшла шляхетна жінка з підібраним догори волоссям, яке, однак, здебільшого приховував солідний капелюх. На мені була сіра денна сукня, пошита на замовлення з найтоншої вовни, хоча й стриманого, майже позбавленого смаку фасону. І так, із брошкою посередині грудей — цього разу елегантною овальною, з перламутру. Адже в мене був не один кинджал.　

Перш ніж закрити й приховати свою «гардеробну», я накинула гарненьку хутряну мантію з вишуканою муфточкою їй у тон. Відтак, підійшовши до іншої книжкової шафи — тієї, що стояла коло зовнішньої стіни, я сягнула рукою за інший фоліант («Поступ Паломника»[9]), потягнула ще один прихований засув і вислизнула з офісу доктора Раґостіна крізь потайні двері.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Моя майстерна попередниця вдало розташувала цей вихід. Я вигулькнула за вічнозеленими кущами, що росли у вузькому проході поміж будинками. Звідти я перейшла на вулицю, задоволена, що ніхто й не уздрів би, як я вийшла. Навіть ота всевидюща місіс Фітцсіммонс, яка, ймовірно, разом із місіс Бейлі провела словесний розтин моєї