Читати книгу - "Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер"

Наморочившись зі своїм жалюгідним волоссям кольору болотної твані, безживним, як тамтешня запріла рослинність, я мала кепський настрій. Благополучно сівши в чотириколісний кеб, я дістала з кишені папір, олівець і швидко накидала дещо грубий ескіз місіс Фітцсіммонс і місіс Бейлі. У своїх старомодних білих накрохмалених чіпцях, пліткуючи, вони схилилися одна до одної: з мішками під змовницькими очима, щось бубонять безгубими ротами — достоту пара черепах.

Випустивши роздратування, я вже спокійніше зробила начерк юної леді в хутряній мантії з муфтою та в крисатому оксамитовому капелюсі, оздобленому норцевим пір’ям. Вона короткозоро мружилася з-під елегантного головного убору, адже жодна леді, хоч як би не підводив її зір, не носитиме окулярів. Настільки добре вихована, що мала майже безпорадний вигляд, вона йшла з похиленою головою та опущеними плечима — дуже скромна, попри чудовий одяг.　

Сором’язлива юна дружина доктора Раґостіна, місіс Раґостін.　

Цим малюнком я собі нагадала, ким сьогодні була.　

Коли мене опановував потяг до малювання, за бажання я могла зобразити Айві Мешл, маму, Шерлока або Майкрофта чи будь-кого з людей, яких знаю, окрім Еноли Голмс. Справжню себе на папері мені відтворити якось не вдавалося. Дивно.　

Кеб привіз мене на респектабельну вулицю. Коли він зупинився, я квапливо запхала аркуші глибоко в кишеню: Шерлок двічі бачив мої малюнки, тож треба пильнувати, щоб ніде їх не залишити й цим не видати себе. Я завжди спалювала ескізи, коли поверталася додому.　

Вийшовши на розі та ховаючи руки в шовкових рукавичках у муфту, я зачекала, поки кеб від’їде. Розумієте, хоч турнюри носили вже тільки знатні вдови — дякувати Богові, ця громіздка незграбність виходила з моди, — усе-таки за шляхетною жінкою мав тягнутися шлейф. Край моєї довгої мантії та поділ ще довшої спідниці волочилися позаду замерзлою бруківкою, вказуючи на соціальний статус особи, що зазвичай їздила в екіпажах. Тож я постояла на місці, доки кеб не від’їхав. Авжеж, доктор Раґостін направду мав би тримати власний легкий екіпаж і двійко коней, але кошти, якими щедро забезпечила мене матінка, не були нескінченними.　

На щастя, мені зрідка доводилося бути місіс Раґостін.　

Навіть на превелике щастя, адже для цієї ролі я не змінювала свого обличчя. Це Айві Мешл могла ховатися за рум’янами, світлими накладними пасмами волосся й дешевими дрібничками, та аж ніяк не леді.　

Поки я стояла на розі, двоє джентльменів у циліндрах пройшли повз, скинувши мене несхвальними поглядами. «Моя дружина сидить удома, де їй і місце, і не справляє таких походеньок», — пробурчав один із них до супутника. «Ця юна леді накличе лиха на свою голову, блукаючи самотою, — погодився інший, — і сама ж буде в цьому винна». Я проігнорувала їх і спробувала не дати їхнім коментарям затьмарити день, який і так уже був доволі похмурим. Хоча годинник щойно вибив першу пополудні, ліхтарник уже видрався на свою драбину — з лондонським небом, непроглядним від диму, туману й сажі, зараз міг би бути й вечір. Скрізь над міськими дахами, мов чорні свічки, стриміли димарі, вивергаючи кіптяву. Робітники й прибиральниці проходили повз мене кашляючи; сьогодні напевно хтось помре від катару.　

До мене підійшла маленька дівчинка в лахмітті та з мітлою. На мій кивок дитина кинулася підмітати для мене перехід, прибираючи з мого шляху суміш сажі, дорожнього пилу, каміння, грязюки й кінських кізяків, якими завжди вкриті вулиці.　

Перейшовши за дівчинкою на інший бік вулиці, я щедро їй віддячила — цілим пенні, а не фартингом[10], і хоч-не-хоч уже самостійно «підмітаючи» тротуар своїм шлейфом, рушила до місця призначення — особняка сера Юстаса Алістера.　

На масивних дверях я побачила велике латунне дверне кільце у формі лев’ячої голови. Пам’ятаючи, що постукати треба боязко, як і личить місіс Раґостін, я скористалася кільцем.　

Двері миттєво відчинила покоївка, сяючи в пообідньому чорному вбранні, за якою стояв не менш ошатний дворецький.　

— Її світлість не приймають відвідувачів, — сказав мені дворецький холодним, мов зимовий день, тоном.　

— Її світлість погано почувається? Може, ви передасте цю візитівку та мої співчуття, — промовила я голосом перебільшено чемної мишки.　

Він набурмосено підсунув срібну тацю, на яку я поклала візитівку доктора Леслі Т. Раґостіна, зниколога, на якій дописала «місіс».　

— Я відіслала екіпаж, — пробурмотіла я. — Обачність не завадить. — Це щоб пояснити відсутність лакея чи супроводу інших слуг. Заходячи всередину, адже вони навряд чи могли залишити таку гарно вбрану леді на морозі за порогом, я додала: — Лише зігріюся біля вогню.　

Покоївка люб’язно взяла в мене мантію й муфту, але не капелюха. Коли вже капелюх і волосся леді припасовані, то вони залишаються недоторканними. У капелюсі й рукавичках у приміщенні я не могла мати більш абсурдно-знатного вигляду.　

Та все-таки, затримавшись у досить величній вітальні, я й гадки не мала, чи леді Теодора зволить мене бачити (дружину баронета звали Теодора, про що я дізналася, коли шукала Алістера, сера Юстаса, баронета в бойлівському довіднику[11] д-ра Раґостіна, щоб знайти його адресу). Можливо, леді вбачить у моєму несподіваному візиті соломинку, за яку варто вхопитися. З іншого боку, залежно від того, чи переважить гордість її зневіру, вона може розцінити таку мою самовпевненість як останню краплю.　

Намагаючись уявити діалог, який відбувався нагорі, я могла лише сподіватися, що леді зрозуміла, що означає зниколог, і що на дворецького мої манери та вбрання справили достатнє враження.　

— Кхе-кхе. — Дворецький знову з’явився на порозі вітальні й зі своїм звичним несхвальним виразом обличчя мовив: — Леді Теодора не одягнена для прийому в ранковій вітальні, але вона цікавиться, чи не маєте ви бажання зайти на кілька хвилин до неї в будуар.　

Отакої! Як я й сподівалася. Хоча тепер треба діяти якомога делікатніше.　

Піднімаючись сходами за дворецьким, я почула дитячі голоси, що долинали з дитячої кімнати нагорі, де нянька чи, можливо, гувернантка намагалася втихомирити дітей Алістерів. У вельможної леді Сесілії, згідно з довідником Бойла, було не менше семи братів і сестер.　

В такому разі дивовижно, наскільки юною на вигляд виявилася леді Теодора. Хіба що такою її зробили горе та ще пречудова мереживна домашня сукня. Нещодавнє модне захоплення, підігріте картинами Кейт Ґріневей, домашні — «чайні» — сукні дозволяли не вдягати корсет для прийому відвідувачів (лише жінок!) у своїх покоях. У зручному, дуже гарному вбранні з високою талією леді Теодора мала чарівний,