Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

поглядів. Коли ми вперше спробували цей фокус, вартові негайно кинулися до нас. Утім, побачивши, що я змащую дівчині рубці, відтоді вони трималися подалі. Вони вважали шрами, залишені їй Дарклінґовими нічєвоями, якоюсь божою карою. За що саме, я точно не знала. Якщо її злочин у тому, що вона приєдналася до Дарклінґа, то більшість із нас у певний момент можна було звинуватити в цьому. А що б вони сказали про сліди від зубів у мене на плечі? Чи про те, як я могла змушувати тіні закручуватися?

Я витягла з кишені бляшанку й узялася накладати мазь на Женині рани. Від мазі так різко запахло травою, що в мене аж очі засльозилися.

— Я ніколи не замислювалася, як боляче так довго нерухомо сидіти, — пожалілася дівчина.

— Ти не сидиш нерухомо. Весь час крутишся.

— Свербить.

— А якщо я тебе приб’ю цвяшком? Це відволіче тебе від думок про свербіж?

— Просто скажи, коли закінчиш, жахливе дівчисько.

Женя уважно подивилася на мої долоні.

— Не пощастило сьогодні? — прошепотіла вона.

— Поки що ні. Лише у двох горнилах розвели вогонь, і полум’я слабке. — Я витерла руку брудним кухонним рушником. — Ось, — сказала. — Готово.

— Твоя черга, — відповіла дівчина. — Вигляд у тебе…

— Жахливий. Я знаю.

— Це відносне поняття.

Смуток у її голосі важко було з чимось сплутати. Мені закортіло дати собі копняка. Я торкнулася рукою Жениної щоки. Шкіра під рубцями була гладенька й біла, як алебастрові стіни.

— Я засранка.

Кутики її губ криво поповзли вгору. Вона майже всміхнулася.

— Час від часу, — погодилася. — Але я сама завела про це розмову. А тепер заспокойся й дозволь мені попрацювати.

— Зроби рівно стільки, аби Аппарат дозволив нам продовжувати зустрічатися тут. Я не хочу стати маленькою гарненькою Святою, якою він хизуватиметься.

Женя театрально зітхнула.

— Це насильство над моїми найщирішими переконаннями, і ти неодмінно згодом заплатиш мені за це.

— Як?

Дівчина нахилила голову набік.

— Думаю, тобі доведеться дозволити мені зробити тебе рудою.

Я закотила очі.

— Не в цьому житті, Женю.

Коли вона взялася повільно змінювати моє обличчя, я покрутила в пальцях бляшанку. Спробувала знову закрутити кришку, але частина кришки, заляпана маззю, раптом відшарувалася. Я підділа її кінчиками нігтів — це був тоненький вощений паперовий диск. Женя помітила його одночасно зі мною.

На звороті Давидовим майже нерозбірливим почерком було нашкрябане одне-єдине слово — «сьогодні».

Женя вихопила папірець у мене з пальців.

— Ой, Святі. Аліно…

Саме тоді ми почули гуркіт важких черевиків і якусь метушню за стінами. Горщик упав на підлогу з гучним дзеньком, а хтось із кухарів заверещав, коли до приміщення ввірвалася Священна Варта з гвинтівками напоготові й праведним вогнем у поглядах.

Слідом за ними, змахнувши коричневою рясою, з’явився Аппарат.

— Очистити приміщення! — проревів він.

Ми з Женею підскочили на ноги, коли Священна Варта взялася грубо виштовхувати кухарів, котрі приголомшено протестували й налякано зойкали.

— Що це таке? — закортіло дізнатися мені.

— Аліно Старкова, — оголосив священник, — ти в небезпеці.

Серце у мене шаленіло в грудях, та я опанувала голос.

— І що мені загрожує? — перепитала, глипнувши на горщики, що кипіли над вогнем. — Обід?

— Злочинна змова, — повідомив Аппарат, тицьнувши пальцем у Женю. — Ті, хто називав себе друзями, намагалися знищити тебе.

У двері позаду чоловіка ввійшло ще кілька його бородатих прихвоснів. Коли їхні ряди розійшлися, я побачила Давида з широко витріщеними наляканими очима.

Женя задихнулась, і я поклала долоню їй на руку, заважаючи кинутися в атаку.

За хлопцем увійшли Надя й Зоя зі зв’язаними, аби завадити їм заклика`ти, руками. Із кутика Надиного рота тяглася цівочка крові, а шкіра під ластовинням сполотніла. Поруч із ними стояв закривавлений Мал. Згорбившись, він тримався за бік, наче намагався втамувати біль у зламаному ребрі. Та найжахливіше було побачити вартових, які оточили його: Толю з Тамарою. Дівчина знову тримала в руках свої бойові сокири. Направду, обоє були озброєні не гірше за Священну Варту. Близнюки не дивилися мені в очі.

— Замкніть двері, — наказав Аппарат. — Ми впораємося з цим неприємним завданням на самоті.

 

 

Масивні двері Чайника загупнулись, і я почула, як клацнув замок. Спробувала опанувати хворобливо скручений шлунок і збагнути, що саме бачу. Надя й Зоя — дві Верескунки, Мал і Давид, не здатний навіть мухи скривдити Творець. «Сьогодні», — попереджала записка. Що саме малося на увазі?

— Питаю ще раз, священнику. Що це таке? Чому мої друзі під вартою? Чому вони в крові?

— Це не твої друзі. Ми розкрили їхній підступний план зробити Білий Собор непридатниим для нашого тут пере­бування.

— Ти про що?