Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

легендах запевняли, буцімто Ілля не втопився, а поплив до моря. В інших присягалися, що за кілька днів його тіло викинуло хвилями за багато кілометрів від рідного села на берег, і воно було в ідеальному стані, ще й пахло трояндами. Я знала всі ці версії, та ніде жодним словом не згадувалося про жар-птицю й не було натяків, що Два Столба — вдале місце для початку полювання на неї.

Усі наші сподівання знайти жар-птицю ґрунтувалися на старій ілюстрації: Сан-Ілля-в-Кайданах оточений оленем, морським батогом і жар-птицею. На тлі можна було роздивитися гори, якусь дорогу й арку. Арка давно впала, та я гадала, що її руїни можна знайти в селищі Два Столба, неподалік місця, де ми з Малом народилися. Принаймні я вірила в це у гарні дні. Сьогодні ж почувалася менш упевненою, що Ілля Морозов і Сан-Ілля — одна й та сама людина. Я більше не могла змусити себе зазирнути до якогось із примірників «Історії Санктія». Вони запліснявілим стосом стояли в забутому кутку, скидаючись радше на дитячі книжечки, що вийшли з моди, ніж на передвісників якоїсь видатної долі.

Давид узяв свій годинник, поставив на місце, знову потягнувся до нього, зачепив пляшечку з чорнилом і поправив її незграбними пальцями.

— Що з тобою сьогодні? — запитала я.

— Нічого, — різко кинув хлопець.

Я кліпнула на нього.

— У тебе кров пішла з губи.

Він витер її долонею, та кров одразу знову зібралася в краплю. Мабуть, прокусив губу. Сильно.

— Давиде…

Хлопець стукнув кісточками пальців по столу, і я мало не підскочила. Позаду мене з’явилися двоє вартових. Пунктуальні й моторошні, як завжди.

— Ось, — сказав Давид, простягнувши мені крихітну бляшанку. Перш ніж мені вдалося взяти її, вартовий вихопив посудину у хлопця з рук.

— Що ти робиш? — розлючено гиркнула я. Але й сама знала. Без ретельної перевірки ніщо з рук інших гриш не потрапляло до мене. Звичайно ж, заради моєї безпеки.

Член Священної Варти не зважав на мене. Він торкнувся пальцями кришки і денця бляшанки, відкрив її, понюхав уміст, роздивився кришку, а тоді знову закрив і без жодного слова повернув. Я вирвала бляшанку з його руки.

— Дякую, — кинула в’їдливо. — І тобі дякую, Давиде.

Творець уже знову схилився над своїм записником і, схоже, цілковито занурився в текст. Проте перо він стискав так міцно, що я злякалась, аби воно не тріснуло.

***

Женя чекала на мене в Чайнику — просторій, майже ідеально круглій печері, яка забезпечувала їжею всіх мешканців Білого Собору. Її вигнуті стіни були помережані кам’яними вогнищами — нагадуваннями про древні часи; прислуга з кухні жалілася, що вони були і близько не такі зручні, як плитки й кахляні грубки нагорі. Велетенські рожна були розраховані на чималу дичину, але кухарям до рук рідко потрапляло свіже м’ясо. Тож натомість подавали засолену свинину, тушковані коренеплоди й дивний хліб, спечений із грубого сірого борошна, з ледь помітним присмаком вишень.

Кухарі майже звикли до Жені, принаймні більше не здригались і не читали молитов, побачивши її. Я знайшла дівчину біля вогнища на дальній стіні Чайника, де вона грілася. Це стало нашою місциною, й кухарі щодня залишали для нас горщичок каші або супу. Коли я наблизилася зі своїм супроводом, Женя скинула з голови шаль, і вартові обабіч мене застигли. Дівчина закотила єдине вціліле око і засичала, наче кішка. Вартові позад­кували й зайняли свої пости біля входу.

— Перестаралася? — запитала Женя.

— Те, що треба, — заспокоїла я, чудуючись змінам у ній.

Якщо вона може посміятися з того, як на неї реагували йолопи, це гарний знак. Попри мазь, яку створив для зцілення рубців Давид, я була переконана, що найбільша заслуга в Жениному перевтіленні належить Тамарі.

Після нашої появи в Білому Соборі Женя кілька тижнів відмовлялася виходити зі своєї кімнати. Просто лежала там у темряві й не бажала навіть ворушитися. Я розмовляла з нею під наглядом вартових, умовляла, намагалася розсмішити. Ніщо не допомагало. Кінець кінцем саме Тамара витягла дівчину на світло, вимагаючи, щоб вона принаймні навчилася давати відсіч.

— Чому тебе це взагалі непокоїть? — пробурмотіла Женя, натягаючи на себе ковдри.

— Мені байдуже. Але, не вміючи битися, ти залишаєшся тягарем.

— Мені однаково, хай мене й поранять.

— А мені не однаково, — втрутилась я.

— Аліна мусить попіклуватися про власне прикриття, — нагадала Тамара. — Вона не може доглядати за тобою.

— Я ніколи цього й не просила.

— Хіба б не чудово було, якби ми отримували лише те, про що просимо? — поцікавилася шуанка.

А тоді вона взялася щипати, тицяти Женю й усіляко докучати їй, аж доки та не відкинула покривала й не погодилася на одне-єдине бойове тренування — усамітнене, подалі від інших, свідками якого дозволялося стати лише Священній Варті.

— Я її розмащу, — буркнула дівчина мені. Сумніви, мабуть, були написані в мене на обличчі, бо вона здула з пошрамованого чола рудий кучерик і сказала: — Гаразд, тоді я дочекаюся, доки вона засне, і зроблю їй свинячий п’ятак або зшию повіки.

Женя продовжувала приховувати обличчя й більшість часу проводила у своїй кімнаті, але вже не горбилась і не ховалася від людей у коридорах. З підкладки старого пальта вона пошила собі чорну шовкову пов’язку на око, а її волосся наче ще порудішало. Якщо дівчина користувалася власною силою, аби змінити колір волосся, то, напевно, до неї повернулася хоч дрібка гідності, а це означало подальший прогрес.

— Ну то до справи, — наказала вона.

Женя повернулася спиною до кухні, обличчям до вогню, а тоді розтягла свою шаль над головою так, аби її широкі краї з облямівкою приховали нас від допитливих