Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Глава девʼята. 

Сидячи за важелями гаху, я розмірковував чи вірно все зробив. На перший погляд так, якщо ми будемо їхати цілодобово, то за три тижні мали дістатися Матану, а завдяки моїм маленьким хитрощам усі мають вважати, що я тихо собі сиджу у Ропто. Але завжди існують непередбачувані фактори. Наприклад, я був певен, що поки я сиджу тихо, церква не пошле по мою душу нову команду Богів Війни чи магів - занадто багато я їх вже вбив. Та це якщо діяти відповідно логіці. Вони можуть вважати інакше. 
Варіант зі втіленням теж можна відкинути, Ропто занадто далеко від столиці, тож у втілення божка буде мало сил щоб нашкодити. Мені не давала покою та вистава. Чи може то бути попередженням? Я вже знав, що Білі Близнюки можуть особисто приходити на континент, але то за якихось сприятливих обставинах, чи коли їм заманеться? Існують для них якісь правила, чи їхня сила дозволяє їм робити що і коли заманеться? У столиці Північної Імперії втілення сказало мені, що божок не прийшов особисто, бо я занадто слабкий для нього. То була правда, чи блеф? Якщо правда, то чи не змінилися умови, після того як я вбив те втілення? 
Чорт забирай, я знав занадто мало, для того щоб зробити правильні висновки і визначити вірний для себе алгоритм дій. І навіть якщо він зараз вірний, то що робити далі? Припустимо, я спокійно доберуся до Матану, і зустрінусь з усіма друзями, навіть з Круком, адже я не виключаю можливість того, що він вже повернувся. То що далі? Аби лише церква була моїм ворогом, то усе просто - з поміччю вчителя ми швидко знищили б церковників, принаймні у Північній Імперії. Але божки почали брудну гру, і дуже швидко вони налаштують чи не кожного жителя цього континенту проти мене. 
Як, дідько, як мені обернути це якщо не на користь, то хочаб щоб звести шкоду нанівець? Чортівня якась. Я, Бог Війни, а переховуюсь наче кволий щур. Мені завжди здавалося, що ставши достатньо сильним, я зможу жити як того захочу. Але ось я близько піка сили на континенті, і що? На даний момент я програвав, навіть не почавши битву. 
    ⁃    Ех… - важко зітхнув і зупинив гах на узбіччі - сідай, вчити буду. 
Ми помінялися місцями і я почав пояснювати Мірті, як керувати цим транспортом. Це було досить легко, та й вона вже дві години пильно спостерігала, як я то робив. Тож, різко смикнувшись на старті, гах рівно покотив собі широкою дорогою під керуванням дівчини. Ще одною проблемою стала мапа. Я добре памʼятав маршрут, адже вивчив його ще на човні, але для Мірти мені довелося старанно малювати мапу на папері, позначаючи кожну дорогу, поворот, чи містечко на нашому шляху. 
Я прибрав частку меблів у гаху до сховища і ліг на підлогу, поклавши під спину плащ. 
    ⁃    Пане Анею, у нас із собою повен гах меблів. Там є і крісла, і тапчани… Сто відсотків зручніше, аніж на підлозі. 
А вона ж вірно говорить! Я витягнув глибоке крісло гойдалку і сів у нього. Зручно. Я зрозумів зараз популярність цих меблів у Північній Імперії. Було приємно сидіти так, погойдуючись. Я заплющив очі і сам не помітив, як задрімав. Знов той сон, та темна печера при свічках і старі конспекти. І я, вже не молодий, щось пишу, як завжди. Що я мав цим зрозуміти? Вже який раз бачу це, деякі з конспектів чи не на пам’ять знаю… Я знов зазирнув через плече у конспект і почав читати знайомий мені текст про іскру. «У підсумку дослідження можна визначити той факт, що якої б форми не набула іскра, вона завжди буде тим феноменом, що надає Богу його силу» процитував я прокидаючись від сну. 
    ⁃    Я довго спав? 
    ⁃    А ви спали? Пане Аней, ми ж тільки-но розмовляли…
    ⁃    Забудь. Я, здається, просто втомився. 
Я потер очі долонею. Іскра. У цьому світі Кільця є іскри Молодих Богів, які запалили себе і стали сонцями цього Цвинтаря Богів. І є ще іскра Старого Бога, що горить у центрі цього світу. І кожну з цих іскор може забрати будь хто з достатнім рівнем сили, щоб самому стати справжнім Богом, а не жалюгідною підробкою як Білі Близнюки. Але… коли той рівень сили є достатнім? Якщо навіть псевдо божки того не зробили, то мені й поготів це не світить. 
Мріяти воно, звичайно, приємно, але від праці більше зиску. Я витягнув гримуари Рома, папір та стилус. Єдина теорія часу-простору сама себе не створить, а я саме був як ніколи близько до неї. Вже розумів, лише точно і вірно сформулювати лишилося, після чого можна буде легко створити правила. А там де правила - там і практичне втілення знань. І щось мені підказувало, що це все то і є створення моєї власної магії сьомого кола. 
Коли Віст повідомила мені, що не існує заклять сьомого кола, котрі можуть використати різні маги, я повірив, та не прийняв того. А зараз… Я сам спостерігав, як на основі праць схибленого Рома і невідомого мені мага елемента простору я створюю щось нове, лише для мене придатне. І це зовсім не так як я раніше переробляв знайомі усім магам закляття під себе. Це дійсно буде щось нове. Я відчував захоплення і … азарт? 
    ⁃    Пане Аней, здається, ваша черга керувати цією таратайкою…
Я подивився на Мірту, що аж тремтіла від холоду. Дідько, тут і справді нема захисних щитів, що прикривають від зустрічного вітру. А вечори у Західній Імперії вологі та холодні. 
    ⁃    Візьми. - я дав їй пігулку відновлення і теплу ковдру зі сховища. 
Не вистачало ще, аби вона захворіла. Ну чому маги такі тендітні і крихкі? 
    ⁃    Дякую, пане Аней. 
Вона проковтнула пігулку і витягла кілька глибоких тарілок з гарячими стравами. Крихкі, тендітні, але жеруть як не в себе, продовжив я свою думку. Запаливши два ліхтарі з боків гаху я рушив його з узбіччя знов на дорогу. За якийсь час стукіт ложкою об миску позаду мене стих, перетворившись на гучне хропіння під тихий скрип крісла гойдалки. Ну дає… Світло сіра стрічка дороги зникала попід мною у мерехтінні кущів на узбіччі. Я розслабився і нарешті скинув з себе зліпок аури портьє, вирішивши, що ми вже досить далеко від Ропто. 
Знову це відчуття, що я відчув колись на човні. Я знав, що слабкі монстри навколо дивляться у мій бік. Я не знав чому так, і звідки я то знаю, але воно було. Геть з мого розуму, потвори! Гаркнув я на них подумки. Дивно, але вони наче відчули цю команду і побігли, тримаючи у зубастих пащах своїх малих вилупків. Це ж маячня. Так, монстрів можна приручити, щоб вони виконували прості команди, але то довга і кропітка праця, дикі ж монстри не можуть… Але, як не дивно, мене вони слухали. Що ж, нехай буде так, не час зараз цим перейматися. 
Ніч повільно добігла свого кінця і ранкове сонце швидко розігнало туман на полях, повз які ми проїздили. То тут, то там, я бачив фермерів, котрі керували сільськогосподарськими маріонетками на зборі врожаю. Цікаво, чи міг би я так? Жити повільним, безтурботним життям? Хоча… кожному іноді на думку спадає, що он у того точно життя як мед, а насправді… Насправді той, інший, теж має свої клопоти і турботи. І він так само дивиться на когось іншого. Той фермер, що провів поглядом наш гах, можливо теж подумав, яке просте життя у торговця. Їздиш собі, мандруєш, ще й гроші заробляєш. Не треба з ранку до ночі у полях працювати, а потім гадати як врожай зберегти та продати. А як прості фермери та торговці уявляють життя Бога Війни? Як безтурботного небожителя, котрий має усе, що забажає? Чи повірить хтось із них у ту дійсність, де найсильніші люди континенту не мають свободи, як такої? Що вони вимушені або служити, або померти? Я ошкірився. Дідько, та я сам у таке не вірив кілька місяців тому. 
    ⁃    Пригадали щось веселе, пане Аней? - Мірта сіла поруч зі мнемо на козли. 
    ⁃    Ага. 
    ⁃    Розкажіть! 
    ⁃    Була у мене одна служниця, кішколюд, котра теж любила…
Я відчув ауру Бога Війни, котрий рухався паралельно нам у кількох кілометрах. 
    ⁃    Іди всередину і поснідай, - сказав я дівчині - зміниш мене. 
Вона слухʼяно пішла, а я зосередився на нашому гостю. Навряд чи це співпадіння, Боги Війни не вештаються просто так. Може, поекспериментувати? Я віднайшов кілька аур монстрів низького класу і подумки наказав їм атакувати. І у відповідь відчув їхній страх. От же дурні потвори, його вони бояться, а мене ні? Я уявив, що дуже злий на них, і от зараз просто пошматую їх на клапті, за відмову підкоритися мені. Кілька аур моментально кинулися у бік Бога Війни, але зникли одна за одною. Виявляється, відчуття страху у монстрів не є непереможним. Їх інстинкт самозбереження можна ламати через коліно ще більшим страхом. 
Звичайно, ті атаки для Бога Війни були ніщо, але коли вони відбувалися одна за одною… Таке мало змусити його нервувати. Слабкі монстри, що завжди тікають і ховаються, відчувши сильну ауру, раптом починають атакувати? То було дуже незвичним, щоб просто ігнорувати. Наступні пів години я змусив ще кілька монстрів напасти на нього. 
    ⁃    Я готова, пане Аней. 
Я зупинився на узбіччі і Мірта сіла за важелі. 
    ⁃    Ти їдь уперед, я наздожену. 
Я лишився стояти посеред дороги, взявши списа до рук. Навряд чи той Бог Війни хотів сутички, коли прийшов один, та ще й не приховував себе, але пересторога не завадить. Мені було цікаво, як, в біса, він мене знайшов. 
    ⁃    Нарешті ми можемо поговорити. 
Він, а може й вона, бо стать я визначити не міг через його металеві обладунки, зʼявився поруч аж дуже швидко, не чекаючи доки гах відʼїде подалі. 
    ⁃    Хто ти, і чому вважаєш, що я буду з тобою говорити, замість того щоб вбити?  - я злегка опустив вістря списа у його бік. 
    ⁃    Молодий, гарячий… люблю таких! Я Сама, а битися ти зараз не будеш, не у твоїх інтересах привертати увагу. Ти ж, як я розумію, намагаєшся подорожувати тихцем? А бій Богів Війни це не те, що можна легко приховати. 
Дідько, а він правий. Судячи з аури, у нього вищий ступінь, такого мені не знищити одним ударом, навіть якщо напасти зненацька. Я ще раз уважно просканував простір навколо, але нікого підозрілого не помітив. 
    ⁃    То чого тобі, Сама, від мене треба? 
    ⁃    Ох, ще й нетерплячий, одразу до справ. Я з пропозицією до тебе. Ми маємо спільних ворогів, то чому б тобі не приєднатися до нас? 
    ⁃    До кого, «нас», і чому я маю то робити? 
    ⁃    Не клей дурня, ми організація, що ставе за мету позбутися церкви. Здається, ти теж цього прагнеш. Ти ж розумієш, що одному то зробити неможливо, а от разом…
    ⁃    Не цікавить. 
Якийсь чорт з-за бугра припхався і отак в лоба пропонує знищити церкву? Він мене за ідіота має? 
    ⁃    Аней, не гарячкуй, подумай добре. У нас немала сила, це саме те, що тобі зараз потрібно. 
    ⁃    Раз кажеш, що сила немала, то просто зробіть це, нащо я вам? Від твоєї пропозиції тхне брехнею так, що мене нудить. 
    ⁃    Анею, ти нам винен! Я не хотів згадувати, але ти занадто норовистий! 
    ⁃    Що, вибач? Я тебе уперше в житті бачу, і вже винен? 
    ⁃    Королівство Льготе, шлях між Матаном і столицею, не нагадаєш мені, що ти там у нас вкрав? 
То це вони! Саме ці вилупки влаштувати той геноцид за допомогою розколотого куба… Можливо, раніше, я б одразу кинувся у бій після цих слів. Але не зараз. 
    ⁃    Ох, та невже то ви ті гниди, що людей без жодної мети потруїли? 
    ⁃    Без мети? Не патякай за те, на чому не розумієшся, йолоп! Аби ти не зіпсував наш план, усе б зараз було інакше! 
    ⁃    Ой, ну вибачте, що завадив вам вбити усе королівство! Кляті ви уроди! 
Я мимоволі усе сильніше стискав ратище списа. Мої руки теж неможливо назвати чистими від крові невинних, але я ніколи не ставив того собі за мету. А ці виродки… вони ж цілеспрямовано то робили! Всередині мене почала розгоратися лють. Наче відчуваючи це, рідкі монстри у радіусі десятків кілометрів втрачали розум та скаженіли. 
    ⁃    Досить вже! - крикнув Сама. 
Він вдарив мене аурою згори так, що мої плечі опустилися донизу, а ноги чи не по коліна загрузили у тверду дорогу. Сильний, стерво! Сильніший за будь якого із Богів Війни, що я зустрічав раніше. На розчепірених пальцях моєї  лівої руки моментально спалахнули пʼять чорно-білих зірок, огорнутих сірими блискавками. 
    ⁃    Ох, перестарався. - він відскочив назад на добру сотню метрів за мить до того, як я атакував, і прибрав тиск аури. - Який ти різкий. 
    ⁃    Йди геть, щоб я тебе більше не бачив, вилупок! До вас я не приєднаюсь, навіть якщо ви будете моєю останньою надією. 
    ⁃    Ну що ж, цю твою відповідь я не прийму, і дам тобі час усе добре обміркувати. Бувай, Аней.  
    ⁃    Котись у пекло!
Сама зник так само швидко, як і зʼявився. Але головне я так і не запитав - як він мене знайшов. Дідько. Я сховав спис та поспіхом наздогнав гах. 
    ⁃    Хто то був?
    ⁃    Вилупок, котрого слід було вбити!
Я розповів дівчині про випадок у королівстві Льготе. Виявилось, що дещо про це вона навіть чула, адже імперський двір влаштував власне розслідування, яке привело їх до групи анархістів з Центральної Імперії. На жаль, імена членів тої групи встановити не змогли, тож випадок масового вбивства підданих Північної Імперії лишився безкарним. 
    ⁃    І що найгірше, я уяви не маю, як він мене знайшов. - завершив я. 
    ⁃    Ви впевнені, що за нами не слідкували з самого Ропто? 
    ⁃    Так, я б відчув. 
    ⁃    Тоді…
    ⁃    Тоді… це випадкова зустріч, якою він скористався!
    ⁃    Але, що міг робити Бог Війни з Центральної Імперії на глухих задвірках Західної Імперії? 
    ⁃    Можливо… Чорт забирай! Можливо вони хочуть повторити тут Льготе! 
Я швидко злетів у небо, і просканував територію якомога далі, до того ж, я відмінно знав, що мені потрібно шукати. Але нічого, жодного натяку на ту зелену гидоту не було. Ми зробили хибний висновок? 
    ⁃    Ну що там, пане Анею? - закричала дівчина знизу. 
Я ще раз оглянув усе навкруги, та не знайшовши нічого підозрілого спустився. 
    ⁃    Нічого, абсолютно. Або ми помилились, і вони замислили щось інше, або ж час ще не настав. 
    ⁃    То що ви будете робити? 
Непросте питання. Зачекати тут, щоб попередити можливість масового вбивства, чи сказати, що це мене не стосується і їхати далі, адже часу я мав обмаль. 
    ⁃    Їдьмо далі. Західна Імперія сама має попереджати такі загрози, або ліквідувати наслідки. 
Мірта здивовано підняла брови, і мовчки рушила гах уперед. Ймовірно, мої слова її здивували, але… Я згадав натовп, що дивився лялькову виставу у Ропто. Я їм нічим не зобовʼязаний. Витрачати свій час заради гіпотетичної загрози? Вибачте, не сьогодні. Сам маю скриню власних проблем. 
А щодо Сама з його компанією… Я мав відчуття, що навряд чи вони можуть так легко роздобути ті сірі куби. Для рейдів на ніжні рівні підземелля потрібно збирати великі групи сильних бійців, до того ж без втрат вони неможливі. І то не лише через велику кількість сильних монстрів, а ще й через ману монстрів, котра просочується через будь-яку шпарину у скелястих поверхнях нижніх рівнів. Аби то було не так, Сама не пригадав би мені Льготе. Не впевнений, думав я за те через відчуття вини, чи то просто сам себе так заспокоїти хотів.